До 80-річчя виходу з друку першого номера районки
Хто володіє інформацією, той володіє ситуацією. Ця істина загальновідома. Недаремно ж терористи, які діють на Донбасі під керівництвом російських агресорів, захоплюючи населені пункти, перш за все, брали під свій контроль засоби масової інформації. Бо ж лише через них можна впливати на свідомість людей, створювати громадську думку.
ЗМІ, крім цього, виконують ще одну важливу функцію: вони ведуть літопис життя. Цей літопис, щоправда, не завжди є абсолютно правдивим і неупередженим відображенням реальних подій, бо ж у газет, радіо- та телеканалів є власники (засновники), які і диктують редакційну політику.
Втім, мислячі люди завжди вчилися читати «поміж рядками». У радянські часи в ЗМІ вихвалявся радянський спосіб життя, оспівувалося щасливе життя народу, у той час, як народ постійно стояв в чергах за дефіцитом (нинішня молодь, можливо, і не розуміє значення цього слова), бачив напівпорожні полиці магазинів, тому і розумів, що між написаним в газеті і реальним життям є неабияка різниця.
І все ж таки ЗМІ можна вважати літописцями, хоча і з певними застереженнями. А найближчими до людей і реального життя були місцеві засоби масової інформації. Бо чим вищим був рівень газети, тим більше було в ній прикрашених картинок життя, а то і відвертої неправди.
Петрівська районна газета, яка у різні періоди своєї історії мала різні назви, завжди намагалася бути голосом народу, відображати життя району, його проблеми і досягнення.
Мої особисті стосунки з «Трудовою славою» розпочалися в далекому вже 1972 році. Я, як випускник Олександрійського культосвітнього училища, отримав направлення на роботу в Петрівський районний Будинок культури і залишився одним з небагатьох, хто таки ж скористався цим направленням (більшість випускників або ж взагалі не прибули на роботу в район, або ж затрималися тут ненадовго). Аналізуючи прожиті роки, я розумію, що саме той період позначився найвищим розквітом району, бо невдовзі почався поступовий його занепад. Це і зрозуміло, бо саме початок і середина 70-х років минулого століття були роками найвищого економічного розвитку Радянського Союзу. Після цього СРСР увійшов в період економічного спаду, а невдовзі і гострої економічної та політичної кризи, що, зрештою, і стало причиною його краху.
Петрове на початок 70-х років саме завершило один з періодів досить інтенсивного розвитку інфраструктури (наступний такий період пов’язаний з початком будівництва залізорудного кар’єру на початку 80-х років). Селище отримало чимало ново-збудованих об’єктів – кілька багатоквартирних житлових будинків, комбінат побутового обслуговування, кінотеатр, великий універмаг і кілька інших магазинів. Та й районний Будинок культури після капітальної реконструкції, виглядав як новий. Було в райцентрі і багато місць відпочинку: трояндова алея, впорядкований парк з танцювальним майданчиком, гойдалками, затишними алеями, буфетом, який люди через його місцезнаходження на одному з мальовничих інгулецьких островів прозвали «Поплавком», літній кінотеатр, волейбольний майданчик поряд з кінотеатром тощо. Це все мені дуже сподобалося, тож я і не став ухилятися, як інші випускники, від роботи за направленням. Тим більше, що на той час в Петровому підібрався чудовий, дружний колектив культпрацівників. Районним відділом культури керував А.Паскевич, який дуже багато зробив для розвитку культури в районі, директором РБК працював П.Абрамов.
Повертаючись до теми співпраці з районною газетою, згадую, що розпочалася вона з невеликого мого допису, який був опублікований на її сторінках. В Петровому побував з виставою колектив Кіровоградського лялькового театру, серед акторів якого був і один з моїх співкурсників з режисерського відділення. Вистава виявилася цікавою, дуже сподобалася юним глядачам, про це я і написав у своєму дописі. Потім були інші дописи, фотоетюди. Практично всі вони потрапляли на сторінки газети. Доводилося брати участь в нарадах і зльотах позаштатних авторів (як тоді казали «робсількорів»), отримувати від редакції заохочення за активну співпрацю у вигляді, наприклад, річної передплати на журнал «Советское фото».
Ця моя співпраця з районкою не залишилася непоміченою. Одного разу А.Ткаченко, який тоді працював заступником редактора і був моїм, так би мовити, неофіційним наставником (давав іноді замовлення, як позаштатному автору, на певні матеріали, підказував, в якому жанрі їх краще підготувати), запропонував мені перейти на роботу до редакції газети в якості кореспондента. Хоча ця пропозиція і зацікавила, та, чесно кажучи, побоявся професійно братися за журналістику. По-перше, робота з дітьми і молоддю, якою займався як культпрацівник, мені подобалася, і я не хотів її полишати, по-друге – хоча і мав вже вищу освіту, але в галузі культос-вітньої роботи, а не журналістики. Боявся, що без журналістської освіти мені буде важко працювати.
Та так сталося, що життя все ж таки завело мене на професійну журналістську ниву - довелося працювати в обласній газеті «Народне слово»,. Там і став членом Національної спілки журналістів України, втім це вже інша історія.
Повертаючись до теми співпраці з «Трудовою славою», хочу згадати ще один аспект.
У 1985 році Генеральним секретарем ЦК КПРС став М.Горбачов, який оголосив про кардинальні зміни у внутрішній і зовнішній політиці – курс на Перебудову. У внутрішній політиці почалася ера так званої гласності та плюралізму, що означало свободу слова і політичної думки, у зовнішній – нового мислення і розрядки, тобто відмову від політичної та військової конфронтації, курс на роззброєння і мирне співіснування між усіма державами. У засобах масової інформації з’явилося багато матеріалів про злочини сталінізму та комунізму, антинародну суть верхівки комуністичної партії і комуністичної ідеології. Це змушувало замислюватися, у світлі нової інформації критично осмислювати історію створення та існування Радянського Союзу і країн так званого соціалістичного блоку. А невдовзі і цей блок розвалився, як картковий будинок, на шлях демократії стали практично всі країни Східної Європи.
У Радянському Союзі також почалися незворотні політичні процеси, стали виникати громадські організації різного політичного спрямування. В Україні у 1989 році також з’явився Народний рух України за Перебудову. Я зацікавився цією організацією, а невдовзі вже створив невеликий осередок Руху в Петровому. Саме з цього і почався новий етап моїх взаємин з «Трудовою славою».
Я написав досить велику статтю про програмні цілі Народного Руху і запропонував її для публікації на сторінках газети. Обов’язки редактора, який на той момент був у відпустці, виконував А.Ткаченко. Я достеменно не знаю, як він узгоджував це питання з райкомом партії, але стаття таки була опублікована. Це викликало шалений резонанс і гнів партійних керівників області. Анатолій Кирилович та деякі працівники Петрівського райкому партії отримали партійні стягнення, а в газеті невдовзі почалося систематичне шельмування як Руху, так і мене особисто. Крім негативних публікацій на газетних сторінках, цим займалися керівники партійних організацій на місцях та партійні активісти. Не гребували інсинуаціями і відвертою неправдою. Траплялося, люди мені приносили документи (так звані «ориентировки»), які надходили в парткоми підприємств і установ. В цих документах містилися інструкції – що слід казати про Рух і його активістів. Один чоловік, вперше зустрівшись зі мною, взагалі не повірив, що я – це я, бо вважав, що я маю бути вже досить літньою людиною. Виявилося, що секретар партійного комітету їхнього радгоспу на зборах говорив, що Рябоконь – давній ворог радянської влади, бандерівець, який за вбивства та інші злочини уже відсидів 25 років, а тепер ось «колотить» район. Тож зрозуміло, що газеті було заборонено публікувати будь-які матеріали про Рух, крім негативних.
Як відомо, на серпень 1991 року було заплановане підписання нового Союзного Договору між республіками СРСР, що відкривало нові перспективи існування оновленого Союзу на справедливих, демократичних засадах. Але верхівка КПРС і КДБ за кілька днів до цього – 19 серпня - організувала антидержавний путч, оголосивши про усунення від влади М.Горбачова і запровадження на території СРСР надзвичайного стану. Та заколотники не отримали підтримки, путч провалився, і Президент Росії Єльцин, разом з Горбачовим, оголосили, що Радянський Союз припинив своє існування. Таким чином є всі підстави говорити, що саме комуністи руками заколотників - групи найвищих функціонерів партії і КДБ - розвалили Радянський Союз, хоча вони й досі звинувачують в цьому демократів. Та хіба ж демократи були при владі хоч один день, хіба вони вирішували долю держави? Якби не путч (російською абревіатурою ГКЧП), то був би підписаний новий Союзний Договір, і СРСР існував би, можливо, ще й досі (а чому б і ні, якби це був дійсно вільний Союз демократичних республік?).
Верховна Рада України, проголосивши після цього, що Україна прагне стати незалежною державою, вчинила мудро, вирішивши, що остаточне рішення повинен прийняти народ на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. І народ сказав своє слово, переважною більшістю голосів висловившись за незалежність. З цього часу почався ще один етап моїх стосунків з «Трудовою славою».
Розпочався період агітації за незалежність і за кандидатів на посаду Президента України. Я агітував, звичайно, за головного кандидата від демократичних сил В.Чорновола, однак, як відомо, переміг кандидат від комуністів Л.Кравчук. На місцях в керівних кріслах залишилися ті ж люди, які й до цього працювали в райкомах та обкомах партії. Та це не завадило невдовзі комуністам виступити з брехливим гаслом: «Спасибі Руху за розруху», бо настали тяжкі часи економічного розвалу, інфляції й інших негараздів. На сторінках газети точилися жваві дискусії, в яких брали активну участь як кому-ністи, так і прихильники Руху. Це був період, коли можна було дійсно вільно висловлювати різні думки, відстоювати політичні позиції.
Але вже під час другого терміну перебування на посту Президента України Л.Кучми почався процес згортання демократії, тиску на пресу. Апофеозом наступу на свободу слова стало викрадення і убивство київського журналіста Г.Гонгадзе.
Починаючи з вересня 1997 року, я став працювати в «Трудовій славі», тож упевнено можу сказати, що будь-яка можливість вільного висловлення власної думки остаточно зникла з обранням на посаду президента В.Януковича. Щодня редакція отримувала так звані «темники» - теми, і конкретні матеріали, обов’язкові для публікації. Дійшло до того, що редактор змушений був макет кожного номера газети узгоджувати з засновником видання конкретніше - з головою райдержадміністрації, що було відвертим і грубим порушенням ч.2 і 3 статті 2 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». Газета повинна була подавати лише позитивний матеріал як про центральну, так і про місцеву владу, подаючи це, як невпинну турботу про потреби простих громадян. Можна було писати про діяльність тільки правлячої партії, для інших партій газетні сторінки стали недоступними. Не раз нам телефонували передплатники, обурені цією тенденцією, однак, зі зрозумілих причин, суттєво змінити існуючий стан речей ми не могли. Загалом же, подібний тиск на пресу мав місце майже скрізь на Україні, хоча, звичайно, багато залежало і від конкретних виконавців державної політики на місцях. Скажімо, нам відчутно «легше дихати» стало після призначення керівником району Тамари Сакари, яка хоч і закликала журналістів до певної самоцензури з огляду на загальну ситуацію в країні, але безпосередньо на роботу редакції намагалася не тиснути, більше того – завжди намагалася, аби ми не відчували й економічного тиску та більш-менш своєчасно отримували заробітну плату та кошти на друк газети. Адже в нашій історії був і такий доволі прикрий період, коли свого часу, здавалося б, «народна помаранчева» влада формально нібито й не наступала на свободу слова, але коли в газеті стали з’являтися матеріали, що виявилися не зовсім до вподоби керівникові району, нас почали «виховувати» за допомогою фінансового зашморгу. Тоді, у 2007 році, районка чи не вперше в повоєнний період опинилася під загрозою закриття, про що тоді на її сторінках з’явилося відповідне звернення, і лише після втручання колег з обласної організації Національної спілки журналістів, затим, очевидно, «розрулювання» конфлікту обласною владою, удавку було послаблено, а вже привітання з Новим 2008 роком, Божою ласкою замість зазвичай персоніфікованих підписів керівників району було замінено політкоректним: «райдержадміністрація та районна рада», що означало, що керівник району відправився «на заслужений відпочинок».
Нині, хочеться вірити, повертається час свободи, «Трудова слава» чітко стоїть на позиціях патріотизму і демократії. Хоча і трапляються ще рецидиви недавнього минулого, коли нас намагаються «вчити», що і як писати (Януковича не стало, але його вірні ідеологічні спадкоємці подекуди ще залишаються). Та я переконаний, що і це явище, зрештою, зникне «як роса на сонці». Україна переможе, як би не скаженів московський «фюрер», які б провокації і палки в колеса не намагалися вставляти в колеса на нашому шляху у майбутнє «вчорашні» - доморощені сепаратисти і зрадники.
«Трудова слава» намагається бути газетою кожного жителя району, перейматися турботами і проблемами всіх наших земляків. З цим і вступаємо у 81-й рік її існування.
Анатолій РЯБОКОНЬ.
На знімку: заголовки деяких дискусійних матеріалів минулих років.
