Наш юний земляк Максим Громов добре відомий усій Україні. Про нього, як про наймолодшого захисника Вітчизни, писали центральні видання, він, разом з мамою Інною Михайлівною, був одним з головних героїв телепрограми «Хоробрі серця». За свої 18 років Максим уже встиг побачити багато такого, чого будь-якій  пересічній людині вистачило б на все життя.

Як розповідає мама Максима, він з дитинства був надзвичайно допитливим, мав багато захоплень. З особливим ентузіазмом брав участь в екологічному гуртку «Жайворонок», яким керує Н.Тимченко, має багато нагород за цікаві дослідження. Пізніше приєднався до пошуковців, які займаються поверненням з небуття імен воїнів, що полягли у роки другої світової війни. Ще одне захоплення – секція кульової стрільби, якою керує М.Смілов.

Дружив Максим і з книжками, а пізніше – з Інтернетом, в якому знаходив інформацію, яка його цікавила.

Був період, коли Максим мріяв стати юристом і навіть вступив до Полтавського сільськогосподарського коледжу на юридичний факультет. Втім, незабаром розчарувався у своєму виборі, адже зрозумів, що найбільше його вабить професія захисника Вітчизни. Вирішив здобути середню освіту, здати тести ЗНО, щоб подати документи у вищий військовий навчальний заклад. Так склалося, що 11-й клас уже закінчував в одній з загальноосвітніх шкіл міста Жовті Води. Втім, навчання в школі проходило зі значними перервами, бо саме розпочалися події, які вже увійшли в історію під назвою «Євромайдан».

Спочатку з хвилюванням спостерігав за подіями по телевізору, а незадовго до нового року вирішив і сам їхати в столицю. Мама, звичайно, намагалася відмовити, але, як сама свідчить, Максим з дитинства відзначався тим, що до всього намагався дійти самостійно, докопатися до самої суті. Тож сказав, що хоче переконатися в тому, що на Майдан люди вийшли не за гроші, як у цьому намагаються переконати пропагандисти режиму Януковича, а за ідею. 

- Я поїду на кілька днів і незабаром повернуся, – запевнив він маму.

- Приїхав додому окриленим і піднесеним, – згадує Інна Михайлівна. - Розповідав, що на Майдані справжні патріоти, чудові люди, які відстоюють честь України, гідність українців, протестують проти намірів владної вер-хівки перетворити свій народ в німе, покірне стадо.

Під час наступної поїздки на Майдан потрапив під струмені крижаної води з водометів, з допомогою яких намагалися розганяти протестувальників. Приїхав додому з сильним бронхітом, довго лікувався, але вже незабаром знову повернувся до Кіровоградської сотні Майдану.

Пам’ятаю, як у той час навіть у нашому селищі хтось розповсюджував чутки, що нібито Максим їздить на Майдан заробляти гроші. Та насправді, як зізнається Інна Михайлівна, він на поїздки в Київ витрачав свої гроші, подаровані йому на день народження.

На Майдані було чимало подій, безпосереднім свідком і учасником яких став Максим. У нього на очах загинув товариш-білорус Михайло Жизнєвський, сам Максим отримав поранення від вибуху світлошумової гранати. До цих гранат беркутівці та інші силовики примотували скотчем цвяхи, болти та інші небезпечні предмети, які під час вибуху розліталися, як справжні осколки. Потім був мирний наступ Майдану, після якого силовики відступили (як виявилося пізніше - готуючи для майданівців пастку), побоїще в Маріїнському парку, штурм штабу Партії регіонів, звідки по людях велася стрілянина… Зрештою Максим опинився у Жовтневому палаці, який оточили, а потім і захопили беркутівці. Намагаючись вийти з оточення, хлопець потрапив у полон до силовиків. Затримував його, до речі, командир одного з підрозділів «Беркуту», нині вже сумновідомий полковник Асавалюк. Максима передали до Дарницького РВ УМВС, де на нього намагалися «повісити» звинувачення в тероризмі, погрожували застосувати найтяжчі статті Кримінального кодексу і надовго ув’язнити. Довелося мамі їхати в столицю, виручати сина. Їй натякали, що питання звільнення Максима можна вирішити, так би мовити, «на комерційній основі», але, переконавшись, що великих грошей вона не має, таки відпустили. Адже це вже було 21 лютого – останні дні агонії режиму Януковича.

Після цього Максим повернувся до навчання, успішно здав тести ЗНО і подав документи до Харківського та Львівського вищих військових навчальних закладів. 

Тим часом на Сході України розпочалися усім нам добре відомі події, що зумовили проведення антитерористичної операції, а фактично - бойові дії проти російських окупантів. Максим потайцем від мами почав шукати можливість потрапити в ряди захисників Вітчизни. З допомогою знайомих по Майдану побратимів зв’язався з командуванням добровольчого батальйону «Крим» і, приховавши, що йому ще немає 18 років, став його бійцем. Це було наприкінці червня. В батальйоні більшість добровольців - татари та інші люди з Криму, які не визнали його анексію Росією і вирішили боротися проти агресора зі зброєю в руках.

Максим під час співпраці з пошуковцями здобув певні навички поводження з боєприпасами, тож обрав собі військову спеціальність сапера. Пройшов навчання в Дніпропетровській області і потрапив до зони бойових дій. Спочатку в район Краматорська, а потім на знамениту Савур–Могилу. Летіли туди вертольотом, не долетівши потрапили під обстріл. Один з бійців отримав поранення, вертоліт також був підбитий. Але пілот таки зумів його посадити. Далі довелося до місця призначення добиратися вже пішки за 40 кілометрів. 

Як відомо, у той період наша армія й інші військові формування, які беруть участь в АТО, вели успішний наступ на сепаратистів, звільнили дві третини раніше захопленої ними території. В рядах бандитів розпочалася паніка, вони благали Путіна їх врятувати, бо відчували, що терористичні організації ДНР і ЛНР вже за кілька днів будуть остаточно розгромлені. Так би й сталося, але на територію України вдерлися регулярні російські війська разом з величезною кількістю бронетехніки та артилерії, почалися масовані обстріли наших позицій з території Росії. Савур–Могилу обстрілювали з «Градів», її штурмували чеченські найманці. Потрапити на неї можна було тільки бронетранспортером на максимально можливій швидкості. Максим розповідає, що найвідчайдушнішим був водій бронетранспортера, якого називали Дмитро Дикий. Він кілька разів на добу здійснював рейси, щоразу ризикуючи життям. Кілька разів його машину підбивали, але Дмитро таки залишався неушкодженим. Недаремно, мабуть, кажуть, що сміливого куля боїться.

Не міг я не задати Максимові запитання про ставлення місцевих жителів до українських військових. 

- У зоні бойових дій ставляться до нас добре, переважна більшість - за єдину Україну, адже вони вже побачили справжню суть так званих «народних» республік і те, як себе поводять російські окупанти, - говорить Максим. Крім ДНР і ЛНР там існують й інші самозвані «державні утворення», такі, як Стаханівська «козацька республіка», яку проголосили російські козаки. Відомо, що в це місто Україна перерахувала близько 60 мільйонів гривень на пенсії та інші виплати жителям, але козаки їх відібрали та витратили  на облаштування конюшень і придбання вівса для своїх коней. Ми ж людей годуємо, ділимося всім необхідним. Коли нам довелося відходити від Савур–Могили, жителі села Петрівське, що розташоване поблизу неї, плакали, просили не залишати їх на поталу окупантам, яких називали фашистами.

На запитання щодо озброєння і оснащення військ відповів, що зараз вже майже все необхідне є, хоча і не завжди відповідної якості. Тепловізори та нічні приціли, які постачають волонтери, не армійські, а мисливські, тому діють на порівняно незначній відстані, часто виходять з ладу, бо не розраховані на потужну автоматичну зброю. Держава ж поки що забезпечує війська недостатньо: найкраще – Національну гвардію, найгірше – добровольчі батальйони. Висловлюючи свою думку щодо подальших перспектив, Максим каже, що всі, хто перебувають на фронті, готові воювати, прагнуть наступати, бо переконані у перемозі і в справедливості своєї боротьби. Наступ означатиме, звичайно, втрати, але вони примаймні  не будуть марними, як сьогодні, коли, виконуючи умови так званого перемир’я, щодня гинуть десятки наших хлопців. Серед бойовиків вже майже немає місцевих, переважна більшість – найманці з Росії та інших країн. а також регулярні російські війська. Російські солдати воювати не хочуть, бо не розуміють – за що вони повинні гинути в Україні? Хоча зараз за 10 днів «відпустки» в Україні вони отримують великі гроші, нагороди, перспективу кар’єрного зростання. А інтенсивних тривалих бойових дій з великими втратами російська армія не витримає. 

- Ми відстоюємо свободу і незалежність Батьківщини, тому готові до наступу, потрібна лише політична воля влади на звільнення окупованих територій та знищення терористів, - передає Максим настрої своїх бойових побратимів. Він переконаний у перемозі і вже остаточно визначився з майбутньою професією - після закінчення війни навчатиметься на інженерному факультеті Львівської академії сухопутних військ.

Анатолій РЯБОКОНЬ.

На знімку: ще кілька місяців тому ніхто й не гадав, що розвиток подій в країні змусить учорашнього учня-гімназиста стати справжнім воїном - мужнім і геройським.