Водянська сільська рада
Водяне належить до невеликих сіл, якому вдалося уціліти після укрупнення в 70-роках колгоспів, внаслідок чого зникли невеличкі сусідні населені пункти: Богданівка, Вовчанка та Новомиколаївка. Корінна мешканка, довгожителька села Раїса Кудіна пригадує, як в роки війни село три роки перебувало в окупації. Згодом ще п’ять місяців у цій місцевості проходила лінія фронту, а, відступаючи, фашисти спалили увесь зібраний урожай, палали також і громадські споруди та хати водянців. При визволенні сіл Водянської сільської ради від німецько-фашистських загарбників смертю хоробрих полягли майже три тисячі радянських солдатів та офіцерів, які були поховані в братській могилі. Визволяючи землю Петрівщини, саме біля Водяного загинув кавалер трьох орденів Слави, Герой Радянського Союзу В.О. Засядько. Тепер його ім’ям названо центральну вулицю села. Сорок п’ять земляків не повернулися до рідних домівок.
Тоді на жіночі плечі лягла і чоловіча робота. Їм довелося очищати землю від залишків смертельної зброї, обробляти корівками землю, сіяти та жнивувати. В тодішньому колгоспі «Вперед до нового життя» працювало чотири польові бригади, в кожній з яких налічувалися більше сорока осіб. Працювали самовіддано, виконуючи плани семирічок та п’ятирічок, і за рахунок їх звитяжної праці село відроджувалося та розбудовувалося. Життя з кожним роком ставало кращим.
У 1973 році місцевий колгосп імені Ілліча (тоді головою сільської ради був Микола Іванович Коваль) об’єднали з сусіднім імені Карла Маркса, Малинівської сільської ради. Тоді й розпочали будівництво насипної дороги між Водяним та Малинівкою. Та вже за кілька років, з ініціативи водянської громади, знову було повернуто попередній статус колгоспу імені Ілліча, оскільки об’єднання не дало очікуваних економічних здобутків. Разом з тим, це спонукало активніше розвивати сільську інфраструктуру, адже в той час основний тягар по утриманню соціальної сфери лягав на базові господарства. У тодішній Водянській восьмирічній школі навчалося близько сімдесяти учнів. Особлива увага до Водяного була прикута з боку родин воїнів, які загинули, визволяючи цей край. Школярі, що входили до складу загону «Червоних слідопитів» під керівництвом педагога О.Ф.Краснюк, активно вели пошукову роботу, листувалися з бійцями та рідними визволителів села. Одного разу до Водянської школи завітав з міста - героя Москви визволитель села, кавалер ордена Слави І ступеня Олександр Кочетов, котрий вже в чотирнадцять років входив до групи розвідників, де його з любов’ю назвали сином полку. На його запрошення слідопити Аліна Тяпченко, Таня Бондарчук, Олег Левік і Сергій Воронцов, під опікою учительки школи Н.В.Верещаки, взяли участь у святкуванні Дня Перемоги безпосередньо у самій столиці Радянського Союзу і вперше в житті побачили військовий парад та святковий салют, проживали, до речі, в самому центрі міста, в престижному готелі «Росія». А ще раніше учні цієї школи, на запрошення сестри Героя Радянського Союзу В.О.Засядька, гостювали у місті Таганрог Ростовської області.
Славиться Водяне хліборобськими династіями: Скрипників, Бабенків, Кудіних, Залізняків, Юрченків, Церульових, Тяпченків, Пушкок, Левченків, Макогонів, Хомчуків, Молотковських.
Сергій АНДРУСЕНКО
На знімках: сівальний екіпаж у складі водія Андрія Левченка, тракториста Івана Бабенка та різноробочої Ніни Куцої; коваль Павло Черевик із своїм помічником Петром Комишаном; Олександр Кочетов з учнями школи після висаджування дерев біля братської могили; Ольга Краснюк, Олександр Кочетов, інструктор райкому партії Микола Михальчук, голова колгоспу імені Ілліча Микола Свищ та секретар парткому господарства Павло Стеценко під час зустрічі з школярами; гості села з мешканцями біля братської могили в День Перемоги; делегати районної комсомольської конференції, механізатори Володимир Левік та Лаврін Бабенко; ветерани села; щедрі рукодільниці з жіночого клубу «Погостини».
Фото автора 70-х - 90-х років.
