У радянські часи правда про голодомор чи репресії довго замовчувалась. Люди старшого віку ще довго психологічно не були готові розповісти про ті страхітливі часи. Більшість їх, хто божою волею тоді вижив, нині вже за межею життя, а отже важко знайти безпосередніх очевидців геноциду, який чинився тодішньою владою СРСР на Україні. Та все ж у селі Водяному нашого району мені поталанило знайти довгожительку Раїсу Олександрівну Кудіну та поспілкуватися з нею.
У родині Скрипників було четверо дітей, а Раїса була третьою дитиною. І хоч тоді дівчинці було лише п’ять років, та вона добре пам’ятає, як з двору забирали коня і корівку, бо наявність саме цих тварин у господарстві давала підставу прирахувати хазяїнів до стану куркулів. Та цим місцеві активісти не обмежились, а ще й веліли батькам записуватись до колгоспу, додавши при цьому, що в разі відмови сім’ю буде вигнано з хати та відправлено до Сибіру. Тяжко було жити лише на трудодні, але справжнє випробування на них ще чекало попереду - Голодомор 1932-33 років. За вказівкою тодішнього керівництва країни весь урожай по селах відбирали продзагони. Є документальні підтвердження величезних обсягів експорту зерна за кордон, в той час, як мільйони наших співвітчизників були приречені на голодну смерть.
У дитячих споминах Раїси Олександрівни закарбувалася трагедія у сім’ї родичів Печених, де від голоду померло одразу троє дітей. А ще пам’ятає, як мама приносила з роботи ріденький суп з квасолею, а тато, котрий порав колгоспних коней, діставав з кишені жменю вівса. Мама ретельно товкла ці зерна в ступі, а потім випікала маторженики. З настанням зими 1932-1933 року до голоду додався ще й холод. Старші брат з сестрою збирали по балках перекотиполе, а потім гріли пошкрябані колючками руки біля плити, де палахкотів бур’ян. Веселі іскорки відображались у дитячих очах, які слідкували за кожним рухом матері, котра знову готувала все ті ж маторженики, вже тепер із пригорщі зерна та потертого кураю, бо нічого більше не було, щоб втамувати голод.
Одного пізнього вечора спокій родини порушили активісти, котрі ходили від хати до хати і відбирали залишки провізії. Не знайшовши у їх злиденній хаті ніяких продуктів, непрохані гості забрали кілька ряднин. З приходом весни від голодної смерті рятувала молода зелень. Одного разу брат наварив узвару з бузини. Діти досхочу напилися цього смачного, як їм здалося, напою і майже відразу маленька Рая відчула різкий біль у животі, а далі він став так швидко надуватися, що спідничка врізалася, і мамі довелося розрізати її.
Нарешті роки голодомору залишилися позаду, але у їх дім знову увірвалася біда. У 1937 році батька та ще кількох односельців репресували як ворогів народу. Тоді життя Раїси та її подруги Поліни Киці стало нестерпним. Дівчаток ображали, глузували з того, що вони доньки ворогів. Брат Володя, який теж потерпав від подібних образ, почав писати листи до судових установ. Всі довгі роки очікування родина сподівалася, що він таки повернеться додому, та не судилося. Жодного листа рідні так і не отримали від тата, лише через кілька десятиліть, коли вже Україна стала незалежною, на черговий запит прийшло повідомлення, що його було страчено та посмертно реабілітовано. До цього часу той пожовклий клаптик паперу зберігає вже літня жінка, яка востаннє бачила свого батька, коли їй було лише 10 років.
Сергій АНДРУСЕНКО
На знімку: Раїса Олександрівна Кудіна знає правду про Голодомор не з чуток.
