«У природи не буває поганої погоди», - десь так звучали рядки з пісні, написаної до одного зі своїх кінофільмів видатним режисером, драматургом і сценаристом Ельдаром Рязановим. З митцем важко сперечатися, адже навіть нинішній сльотавий, похмурий і такий, що пронизує до кісток своєю нещадною вогкістю листопад видається дуже доречним у ці скорботні дні. Навіть сама погода дає можливість предметніше відчути, через яке жахіття пройшли тоді – вісім з гаком десятків років тому – наші співгромадяни, котрі, залишившись без останньої дрібки чогось їстівного у своїх нетоплених оселях, знесилені від голоду лише приречено чекали смерті, не в змозі стримати беззвучних сліз від розпачливого усвідомлення, що такий же кінець чекає і на рідних та близьких, і, зокрема, на дітей та онуків.
Голодомор чи голод, зумовлений об’єктивними обставинами?.. Ще й досі, на жаль, серед нас залишаються апологети сталінської непогрішності, які намагаються відстоювати версію, що жодного злого умислу влади в голодних смертях мільйонів українців не було. І переконати їх в протилежному, схоже, вже не вдається ніколи. Адже, якщо цього не змогла зробити ні відкрита сьогодні статистика, згідно з якою саме в ці трагічні для України роки СРСР був одним з найпотужніших у світі експортерів хліба, ні неодноразово документально доведена і навіть офіційно визнана ще наприкінці 80-х років самою верхівкою КПРС система запровадження так званих «Чорних дощок» - фактичної блокади та посиленого терору голодом цілих територій після повного вилучення харчових продуктів у мешканців окремих сіл і навіть районів, ні численні задокументовані свідчення очевидців трагедії, то навряд чи вже хтось зможе знайти більш вагомі аргументи, аби змусити визнати цілком очевидну річ. І в цьому криється, певне, один з найбільш страшних і підступних злочинів тоталітаризму, який не лише знищував людей фізично, а й вбивав їх свідомість, здатність до спротиву, до будь-якого критичного мислення і об’єктивного аналізу подій, що відбуваються в суспільстві.
Звісно, геноцид є основним інструментом укріплення будь-якої тоталітарної системи. Сталінський геноцид українського народу, що здійснювався шляхом нищення голодом, і путінський геноцид (офіційно, те, що діється на Сході нашої країни, поки що так не називають, але, схоже, це лише справа часу), що тепер також загрожує мільйонними жертвами, і на сьогодні вже зібрав свій кривавий ужинок у вигляді щонайменше кількох тисяч кращих синів і доньок України – зовсім різні за формою. Однак обидва прояви об’єднані спільною ідеологічною рисою: зневагою до цінності людського життя, кричущим попранням прав і свобод людини, готовністю будь-які паростки вільного, гордого духу нації нищити з допомогою тортур та убивств.
І точно так, як і в колишньому Союзі, так і в нинішній путінській Росії, а нерідко, на жаль, і серед нас, українців, знаходяться зманкуртизовані особи, готові славословити тирана, видаючи його маніакальні амбіції за виконання якоїсь особливої державницької, а то й взагалі – священної місії.
Прикро, що біль утрат сьогодення починає дещо притлумлювати гостроту болю від біди вісімдесятирічної давності. Ще не так давно багатьом з нас здавалося, що трагедія Голодомору, як, власне, й будь-які інші прояви геноциду, вже назавжди залишилися в минулому гірким уроком і застереженням, щоб подібне вже ніколи не повторювалося. Принаймні на нашій землі... На жаль, ми помилялися. Очевидно, в будь-якому, навіть зовні досить ситому і благополучному суспільстві завжди можуть очікувати свого «зіркового часу» до пори непримітні вожді та вождики, котрі, за умови надання їм необмеженої влади, забажають перекроїти світ на свій копил, за своїм баченням і розумінням. І, як показує досвід, у цих «вождиків» завжди знайдеться чимало поплічників, здатних будь-яку забаганку фюрера обрамувати підходящою ідеологічною теорією. В сучасній Росії це виявилося досить нескладно: цілком вистачило міфу про якусь особливу месіанську роль російського народу в ідилічній обгортці «Русского міра». Чим усе це закінчиться і коли – певне, сьогодні ніхто не готовий сказати.
Та все ж, готуючись протистояти біді сьогоденній – не маємо права забути і ту страшну сторінку нашої історії, роковини якої вшановуватимемо цієї суботи. Ось лише деякі статистичні викладки: тривало це лихо з квітня 1932 року по листопад 1933. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 . Саме за ці 17 місяців, тобто приблизно за 500 днів, в Україні загинули від голоду мільйони людей. З остаточною цифрою дослідники трагедії і досі не визначилися, але, за різними оцінками, вона становить від 5 до 10 мільйонів. Причому, йдеться лише про прямі втрати.
Перший масовий голод, що розпочався невдовзі після закінчення громадянської війни та придушення національно-визвольного руху на Україні, частково справді мав об’єктивний характер: посуха 1921 року, економічні наслідки першої світової та громадянської воєн, додатковими і, можливо, найголовнішими чинниками стали також крах сільськогосподарської практики правлячого режиму (вже тоді стало зрозумілим, що «куховарка» далеко не завжди здатна успішно управляти країною), скорочення посівних площ у колишніх хліборобних районах внаслідок політики воєнного комунізму та ряд інших тактичних і стратегічних прорахунків, що спричинили до гострої нестачі продовольства. Однак, на відміну від Голодомору 1932-1933 років, він не мав таких тяжких наслідків, оскільки загалом зусилля державної машини таки були спрямовані на те, щоб їх мінімізувати. А вже під час Голодомору 1932-1933 - навпаки: офіційними установами державної влади, безумовно за особливим розпорядженням владної верхівки, робилося все, аби такі наслідки були особливо дошкульними і трагічними. Вочевидь, ставилося завдання: знищити непокірних фізично, а тих, хто виживе – зламати психологічно. З огляду на глибокі розбіжності в оцінці тих подій, що ми маємо їх сьогодні, на жаль, мусимо визнати, що значною мірою це завдання таки було успішно виконано.
Найбільших втрат від Голодомору зазнали Харківська і Київська губернії (території теперішніх Полтавської, Сумської, Харківської, Черкаської, Київської та Житомирської областей). Смертність людей тут перевищила середньостатистичний рівень майже в 10 разів. Ненабагато ліпші справи були у Вінницькій, Одеській та Дніпропетровській областях: тут рівень смертності зріс у 5-6 разів. І навіть на Донбасі, де ще й до сьогодні є дуже поширеною теза про «благословенне життя за сталінської доби», кількість померлих у ці роки зросла щонайменше у 3-4 рази.
Отож Голод 1932-1933 років став однією з найбільших трагедій України за усю її історію. Крім прямих людських втрат та втрат від ненароджених кількох поколінь українців, він завдав величезного морального удару національній традиції, бо, практично, знищив патріархальне українське село з його багатою спадщиною вільного духу, свободолюбства, національної самобутності. Натомість з’явилося колгоспне село, не здатне протестувати проти будь-яких проявів владної сваволі. Голодомор кільком наступним поколінням українців глибоко вживив відчуття постійного соціального страху, політичну апатію і пасивність, тобто той соціальний стан, який є невід’ємним атрибутом тоталітарної системи. Відверто кажучи, ще донедавна здавалося, що зміни, які відбулися після того в ментальності народу, вже стали незворотними. Та все ж події річної давнини, і особливо початку року нинішнього, довели, що дух вільнолюбства, нескореності перед будь-якою сваволею ще живий у народі, і чи вдасться його зберегти й надалі, певне, залежатиме від усіх нас, від того, наскільки ми усі разом – згуртованою об’єднаною силою зможемо зупинити інспіровану кремлівською верхівкою експансію на українські землі. Тож нехай нам у цій священній боротьбі допомагає Господнє благословення і пам’ять про нещасні жертви, що стали кривавим ужинком тоталітаризму, та про славних героїв, що поклали і кладуть сьогодні свої голови в боротьбі з тоталітарною системою.
Володимир КІФЕНКО.
На знімку: така публікація в місцевій пресі фактично була смертельним вироком для мешканців вказаних територіальних громад.
