На минулому тижні важкої і непоправної втрати зазнала журналістика району: після тривалої і невиліковної хвороби пішов із життя наш старший колега: колись фотокореспондент та журналіст районки, а згодом – багаторічний редактор студії районного радіомовлення, впродовж кількох останніх років - керівник прес-групи районної ради ветеранів України та, певне, найактивніший дописувач до районної газети Віктор Давидович Вендров.
Власне, якщо говорити відверто, то непоправної втрати зазнала не лише журналістика, але й загалом уся громада району, адже в особі невгамовного Віктора Давидовича ми втратили чудового комунікатора, який був свідком, можливо, найуспішнішого періоду в історії становлення нашого Петрівського району в період з 50-х по 80-ті роки минулого століття, і вже згодом охоче ділився своїми спогадами про ті часи, подаючи їх у вигляді нарисів про найяскравіші постаті Петрівщини, про найбільш значимі події в її господарському, економічному, культурному та ідеологічному житті.
Не сказати, що завжди й усіма схвально сприймалася публіцистика Вендрова. Неодноразово й до нас у редакцію зверталися читачі, які вважали чимало з того, що писав Віктор Давидович, досить суб’єктивним, деякі факти – перекрученими. Доходило й до того, що найнепримиренніші критики вимагали від співзасновників «заборонити газеті публікувати отого Вендрова». Та все ж переважна більшість петрівчан до таких публікацій ставилася схвально, адже попри деякі фактологічні неточності, які, можливо, колись і траплялися, загалом вони усе ж доволі правдиво відображали нашу вчорашню історію, а ще – давали можливість кожному зануритися спогадами у минуле, пригадати ті яскраві постаті, що свого часу визначали обличчя Петрівщини, а разом з тим згадати і власну молодість, яка, напевне, у кожного з нас була найпрекраснішим періодом в житті.
Востаннє Віктор Давидович побував у редакції в червні цього року: він уже тоді виглядав доволі хворобливим і зізнався, що відверто пригнічений невтішними результатами аналізів. Проте вразило, що бідкався не скільки через стан здоров’я, стільки через те, що може не встигнути здійснити кілька важливих, на його думку, творчих планів. Деякими з них поділився з нами. Зокрема, як зізнався Віктор Давидович, хотілося б на сторінках районки розповісти про такі яскраві постаті з нашого учорашнього минулого, як ланковий механізованої ланки по вирощуванню кукурудзи, комбайнер-новатор з радгоспу «Маріампольський», орденоносець Олександр Іванович Клочков, або як, певне, один з найавторитетніших за усю історію Петрівської міліції начальник районного відділу УМВС Володимир Григорович Підопригора. З огляду на гостру напруженість, що стала простежуватися в нашому суспільстві останніми роками в делікатному питанні міжнаціональних стосунків, хотів написати нарис про глибоко шановане в Петровому свого часу подружжя – виконроба райміжколгоспбуду Тофіка Дзодзаєва та його красуню-дружину Зіру – завідуючу одним з відділів колишнього райунівермагу…
«У моєму «персональному комп’ютері», - жартома тоді зазначив Віктор Давидович, вказавши пальцем на свою засніжену сивиною голову, - ще багато цікавих «файлів». Однак чи встигну їх звідтіля дістати – це вже питання…».
На жаль, як бачимо – не встиг. І рівноцінної заміни, схоже, йому не передбачається. Адже, хоч живих свідків тих часів і тих подій ще залишилося серед нас чимало, але таких із них, хто міг би поділитися своїми спогадами з читачами районки, а головне – хто робив би це не з примусу, а з власної доброї волі і прагнення передати реальну історію розвитку району прийдешнім поколінням – уже не залишилося, чи майже не залишилося.
А ще ми пам’ятатимемо Віктора Давидовича, як одного з найуважніших і найприскіпливіших читачів усіх наших публікацій. Певне, в районці немає жодного автора, якому б не доводилося вислухати гостру критику від нашого колеги, нехай і не завжди справедливу. Тим не менше, ми вдячні йому і за подібні оцінки, адже вони змушували кожного з нас вимогливіше і акуратніше готувати матеріали до друку, ще і ще раз перевіряти і перепровіряти використовувані факти, від чого, сподіваємося, рівень публікацій тільки зростав.
Вісім десятків прожитих літ за спиною… Нібито й немало з огляду на середньостатистичну тривалість життя чоловіків у нашій країні. Однак не покидає відчуття, що надто передчасно покинув нас наш колега, так і не встигнувши розкрити усі «файли» свого «персонального комп’ютера», які суттєво допомогли б нинішнім поколінням розуміти природу багатьох сьогоденних подій і явищ, що відбуваються в районі, роль і місце окремих особистостей в його історії тощо. З огляду на це, ми намагатимемося продовжити розвиток започаткованого ним напрямку районної журналістики, що пов’язував би нерозривними ниточками історію Петрівщини з сучасністю, і щиро вдячні йому за той вагомий заділ, що нам тепер належить продовжувати і розвивати.
У нашій же свідомості залишиться вічним спогад про Віктора Давидовича як про людину творчу та принципову, ініціативну та небайдужу. Світла пам’ять про нього назавжди збережеться в наших серцях.
Володимир КІФЕНКО.
