Маємо визнати: наше рідне Петрове - як би ми його не любили і якими б не були патріотами рідного краю – ніколи не вважалося особливим осередком цивілізації, центром визначних політичних, культурних та соціальних подій. Ще за радянської доби значна частина молодих спеціалістів, які направлялися за розподілом на Петрівщину, відпрацювавши визначений термін, від’їздили або до себе на батьківщину, або в інші міста, де для свого професійного та соціального становлення бачили більше можливостей. Затримати на якийсь час молодих спеціалістів могло лише надане тут житло, хоча й це не завжди давало бажаний результат. Пригадаймо, скільки хоча б тих же медичних працівників (у тому числі доволі високопрофесійних та авторитетних) відтепер залишилися лише в наших спогадах, а самі надають медичну допомогу вже вдалині від нашого району.
Втім, ще десь чверть століття тому Петрове мало свої «козирі», які декого таки зваблювали назавжди пов’язати свою долю з чарівним Інгулецьким краєм, і передусім – неповторна природа, а також достатня кількість місць для відпочинку. Свого часу, ще десь на початку сімдесятих років, наше селище з легкої руки одного з почесних гостей, що приїздили тоді у район у складі делегації Спілки письменників України (тоді подібні візити «на село» представників так званої творчої інтелігенції були звичною річчю) стали називати «Степовою Венецією».
Письменника, як людину творчу, до такої метафоричності спонукало дуже вдале поєднання природного ландшафту селища з рукотворними куточками, які вабили відпочити на природі: побродити металевими місточками-переходами, один з яких з’єднував вулицю Кірова з парком, де можна було найкоротшим маршрутом перебігти до вулиці Жовтневої, інший – вів на острів, на якому знаходилося літнє кафе «Поплавок», де можна було купити морозива, випити прохолодного пива чи лимонаду, ще один вів до «дорослого» пляжу, який також колись був улюбленим місцем дозвілля та відпочинку для багатьох петрівчан. Ідилічну картину доповнювали численні човни, що прив’язувалися ланцюгами чи не до кожної прибережної верби. Люди старшого віку нерідко влаштовували «посиденьки» в одній з кількох альтанок, повертаючись з покупками з торговельного центру, адже там можна було, сховавшись у затінку від пекучого сонця, порозпитувати друзів-знайомих про дітей, про онуків, розповісти про свої «болячки» та про рецепти їх лікування. А ще в парку, на площі біля кінотеатру та на алеї, що вела до торговельного центру, стояли кілька десятків лавочок, на яких завжди можна було посидіти в холодку з книжкою чи з газетою, а якщо виникала потреба «розім’яти ноги», то багато хто любив це зробити, пройшовши алеєю троянд, що була зовсім неподалік – по вулиці Комінтерну. Особливим же предметом гордості та втіхи петрівчан був красень-кінотеатр «Інгулець» з кінозалом на 400 місць та з архітектурною своєрідністю, і якісною звукокіноапаратурою, якими міг похвалитися далеко не кожний кінотеатр навіть в обласних центрах...
З роками, якось приголомшені та стурбовані соціальними потрясіннями, що розпочалися ще з початку так званої Перебудови, ми й не вгледіли, коли від нашої «Венеції» не залишилося й сліду. Можливо, тому, що, сталося це не різко, не одномоментно, тож ніхто на сполох не вдарив: спочатку припинили доглядати за трояндами, потім перестали лагодити понівечені шибайголовами лавочки, доки їх взагалі не прибрали кудись комунальні служби. Далі – припинив роботу кінотеатр, зникли урни, освітлення (разом з дротами), поступово розібрали альтанки, одним з останніх кроків, що позначив цілковитий «амінь» колишній розкоші, стали зрізані і здані в металобрухт покручені залишки кладочок-місточків.
Сьогодні ті, хто не зумів (чи не захотів) зберегти таку ідилічну красу, пояснюють це складними часами. Сприймається таке пояснення лише частково. Зрештою, часи не обирають – в них доводиться жити, творити, залишати по собі хоч якийсь слід на землі. Адже, за такою логікою, останніми роками складних часів, на жаль, в нашій країні виявляється значно більше, ніж сприятливих для нормального життя і розвитку громади. А, може, головна причина такої суспільної недосконалості криється в тому, що ми досі не збагнули: не лише часи повинні формувати менталітет і поведінку кожного з нас, а більшою мірою навпаки – ми самі своїми знаннями, своїм вихованням, своїм ставленням до навколишнього світу маємо впливати на суспільні настрої, на створення оптимальної для усіх моделі громадянського суспільства, в якому хотілося б жити, творити, ростити прийдешні покоління?
Сьогодні країна, як відомо, теж переживає не найкращі часи. Але чекати кращих – не продуктивно. Для багатьох з нас кращі назавжди залишаться в минулому, там, де були молодість, перші романтичні відчуття, перше кохання. А жити і творити свій навколишній комфорт потрібно сьогодні і зараз, незалежно від того, чи сам ти встигнеш скористатися результатами власних зусиль, чи ні.
Таку ідеологію сповідує голова районної ради Світлана Тилик, котра взяла на себе складну місію по поверненню селищу колишньої мальовничості і привабливості. Тож й ініціювала грандіозні за задумом роботи з реконструкції набережної та парку відпочинку. Не все поки що виходить так швидко, як хотілося. Часто доводиться чути за спиною зловтішні кпини: ну ось вже остаточно все розвалила, а тепер побачимо, що ж у неї вийде! Це сумно, але тих, хто мріє, щоб «не вийшло» сьогодні, мабуть, не менше, ніж тих, хто щиро бажає успіху та удачі, або й сам, в разі потреби, готовий підставити плече. Що вдієш, такі ми є – українці – і викорінювати цю не зовсім благородну рису нашого менталітету, певне, доведеться ще чимало років, а, можливо, й століть. Але коли в прохолоді вже майбутнього парку (а він обов’язково буде, принаймні, дуже на це сподіваємося) уже наступні покоління наших петрівчан зможуть присісти на зручній лавочці, аби поспілкуватися один з одним, або зачитатися улюбленою книгою, то вже не так і важливо, кому саме вони завдячуватимуть такою можливістю. Як, власне, і ми самі свого часу не надто замислювалися над персоналіями тих, хто тоді подарував нам щасливу нагоду – жити і рости в «Степовій Венеції», з задоволенням відчуваючи заздрісні погляди гостей селища. І, дасть Бог, - Петрове ще стане колись знову таким населеним пунктом, в якому мріятимуть залишитися на все життя молоді спеціалісти.
Володимир КІФЕНКО.
На знімках: молоді мами, спілкуючись зі Світланою Тилик, висловлюють підтримку в необхідності обладнання місця для дозвілля і відпочинку; поки що малечі в парку доводиться спілкуватися, сидячи на бордюрах.
