Упродовж 23-х років існування України, як незалежної держави, вона не мала спокою. Відразу після проголошення Верховною Радою України акту про незалежність, з Москви почали лунати голоси, що на Всеукраїнському референдумі народ не повинен підтримувати це рішення, бо не уявляють існування України окремо від Росії (хоча саме Росія однією з перших з-поміж союзних республік і раніше України проголосила, що вона суверенна держава). Після референдуму, на якому більше 80% громадян висловилися за незалежність, почали лунати слова невизнання нашої держави і погрози на її адресу. Генерал Руцкой, який був тоді другою людиною в керівництві Російської Федерації, навіть висловив готовність сісти за штурвал бомбардувальника, аби летіти на Київ.

Були впродовж цих 23-х років періоди відносної стабільності, та ніколи не було справжнього довготривалого спокою. Росія то влаштовувала провокації на кордоні (стосовно Тузли, наприклад), то звинувачувала Україну в крадіжках газу і припиняла його подачу, то розпочинала торговельні війни, то інспірувала істеричні кампанії на захист російської мови і російськомовних громадян, які в Україні нібито страждають від утисків… 

Це не заважало керівництву Російської Федерації вправлятися в лицемірстві стосовно любові до «братнього» народу. Втім, лише зараз стала зрозумілою вся глибина цього лицемірства, бо ж визнання незалежності України підкріплювалося, як здавалося, «залізобетонними» аргументами – дво- і багатосторонніми угодами, які гарантували єдність і незалежність нашої держави, непорушність її кордонів. Та виявилося, що слова «залізного» канцлера Німеччини Отто фон Бісмарка, що договори з Росією вартують менше, ніж папір, на якому вони написані, актуальні і сьогодні. Бо Путін, порушивши всі угоди і принципи міжнародного права, здійснив агресію проти України і анексував частину її території, тепер погрожує окупацією і всієї держави. Не соромиться при цьому і відвертої брехні. Ще зовсім недавно він твердив, що в Криму немає російських військ, а під час останньої прес-конференції таки визнав, що російські солдати там були, окупували його, аби… забезпечити проведення референдуму. «За кадром» залишив питання – по якому праву іноземні війська повинні забезпечувати проведення незаконного референдуму в суверенній державі?

Російська пропаганда твердить, що нинішнє керівництво України незаконне, бо прийшло до влади внаслідок збройного перевороту та звинувачує нашу державу в «розгулі фашизму». Що сказати з цього приводу?

 «Збройний переворот» полягав у тому, що після кривавих подій на Майдані Янукович, аби уникнути за них відповідальності, разом з найближчим оточенням втік з України, а з фракції Партії регіонів почали масово виходити народні депутати, зникли також спікер парламенту і його перший заступник, більшість членів Уряду. В цих умовах Верховна Рада була змушена обрати нового голову, призначила Прем’єр-міністра і членів Кабміну. Практично всі країни світу визнали легітимність влади в Україні, лише Путін з втікачем і зрадником народу Януковичем продовжують розповідати казки про збройне захоплення і нелегітимність …

Зупинимося тепер на фашизмі, в якому Путін звинувачує Україну. Далеко не всі розуміють суть цього терміну, тож варто згадати його класичні ознаки. 

Засновником цієї політичної течії був один з провідних діячів лівого руху, член соціалістичної партії Італії Б.Муссоліні, а термін «фашизм» походить від слова fascio , що перекладається як «в’язанка», «пучок», «союз» і перегукується з гаслом комуністичних та й загалом лівих сил: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Як і більшовики-комуністи, фашисти ділять людей на «кращих» і «гірших». У комуністів кращі люди – це пролетарії, а у фашистів – люди «обраних» націй. Як і у комуністів, фашисти сповідують культ вождя і диктаторську форму правління, придушення і повне знищення політичних опонентів, фашисти, як і комуністи, в ідеологічній роботі опираються на героїзацію певних періодів історії, певних рис національного характеру. Італійські фашисти сповідували культ Великої Римської імперії, прагнули її відродити, Гітлер і його націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини – культ «нордичного» - твердого арійського характеру і обраності арійців. Російські ж комуністи, як і нинішні керівники Росії, розповідають про богообраність «святої Русі», «загадкову і незбагненну» для інших народів російську душу, намагаються творити якийсь особливий «русскій мір». Як фашисти, так і комуністи вважають головною соціальною базою декласовані люмпенізовані прошарки суспільства, задля пропаганди своїх ідей використовують необмежену жодними моральними рамками брехню, образ ворога (як зовнішнього, так і внутрішнього), заперечення всього «чужого», яке є джерелом небезпеки і зла. І, нарешті, спільним для них є намагання встановити панування над усім світом.

У Росії легально діють кілька фашистських партій і громадських рухів. Один з провідних ідеологів російського фашизму Максім Калашніков, котрий каже про себе: «Я фашист, уважающий Сталина», називає себе «людиною з іншої реальності, громадянином Імперії». Він у своїх книжках пише: «Великая Советская цивилизация, которая затаилась, вот-вот выберется из тайного хранилища, громыхая стальными гусеницями танков и взрывая тишину рёвом ракетных двигателей». А ось слова одного з його послідовників, якогось С.Кононенка: «Те способы, которыми действуют мирове пираты планеты Земля, всегда упирались в то, что называется русской цивилизацией. Единственный путь – это современный фашизм, националистическое движение, за которым побегут и коммунисты, и центристы, и правые… Россия – это образованные варвары и этим мы сильны». А М.Калашніков йому відповідає: «Нужно было СССР отказаться от дурацкого интернационализма, аккуратно отделить Туркестан и сделать его колонией-протекторатом. Один мой знакомый без проблем зарегистрировал движение, Уставом которого взял Программу фашистской партии Муссолини, только убрал слово «фашизм». Иногда надо не произносить некоторых слов, но излагать принципы и постулаты и действовать. А коммунисты - это бифштексы: снаружи красные, внутри коричневые». Про це, до речі, задовго до М.Калашнікова, ще у 1925 році говорив Муссоліні, який назвав більшовизм слов’янським різновидом фашизму. 

Щоб більш зрозумілою була роль російського фашизму в нинішній Росії, варто сказати, що за спиною Калашнікова стоїть не хто інший, як голова російського уряду Дмитро Медвєдєв, котрий вважається його покровителем. Нещодавно зустрів в Інтернеті повідомлення такого змісту: «Глава правительства Российской Федерации Медведев встретился с гражданином М.Калашниковым и обсудил с ним некоторые государственные дела». Ось так: ні сіло ні впало, керівник уряду Росії зустрічається з якимсь пересічним громадянином, щоб обговорити державні справи…

Мені здається, що цілком доречно згадати, що злодій часто найголосніше кричить: «держи злодія!». Держава, в якій фактично фашистська ідеологія стала панівною, звинувачує у фашизмі нас, нашу владу. Хоча уважний слухач не міг не звернути уваги на прояви фашистської риторики у виступі Путіна на прес-конференції, коли він, як про людей нижчого сорту, згадував про нібито завжди п’яних українських шахтарів, які, зазвичай, відпочивали в Криму, та й взагалі про українців і Україну, яку не визнає, бо це «извечно русские земли – Малороссия».

У контексті сказаного вище хочу згадати й про те, чому в Україні досить багато людей потрапляє під вплив російської брехливої шовіністичної пропаганди.

За 23 роки існування незалежної України вже можна було виховати не одне покоління справжніх патріотів. Можна було б, якби цим вихованням займалися не окремі ентузіасти, а держава у широкому розумінні цього слова. 

Натомість маємо парадоксальну ситуацію. Якось я почув розмову старшокласників щодо конфлікту з Росією, її агресивних дій. Сподівався, що з ними проводили бесіди чи якісь інші заходи, тож вони і обговорюють тему під впливом патріотично-виховної роботи.

- Що ви, вчителі нам кажуть, що на цю тему розмовляти не можна, - бо це політика, а в школі про неї згадувати не дозволяється, – почув у відповідь.

У радянські часи дітей і молодь виховували на прикладах героїчних вчинків юних піонерів і комсомольців, молодогвардійців і А.Гайдара, який в 16 років вже командував великим підрозділом червоноармійців. Водночас про подвиг гімназистів і студентів під Крутами згадувати було заборонено, але ж він був… 

Нині, виявляється, виховувати патріотів у школі заборонено. Чим інакше пояснити, що про російську агресію з дітьми не говорять, або,  що ще й досі від деяких вчителів можна чути слова про те, що ми з Росією «народи-брати», а відтак коментувати її дії на Півдні та на Сході недоцільно? Немає в міжнародній політиці поняття «братні народи». Є держави, які мають дружні, взаємовигідні стосунки, і ті, між якими стосунки не дружні, а то і ворожі. Якщо сусідня держава здійснила проти нас агресію, анексувала частину нашої території та ще й погрожує подальшою ескалацією своїх територіальних апетитів, то це «дружба і братерство» чи щось інше? 

Зрозуміло, що колишній міністр освіти Д.Табачник робив усе можливе задля викорінення з навчальних закладів, з навчально-виховного процесу будь-яких проявів українського патріотизму, виховання національно свідомих громадян України. Та й з рештою громадян України не велося ніякої роботи, спрямованої на виховання патріотизму. Тому і маємо досить значний прошарок людей, для яких це поняття є пустим звуком, які не цінують незалежності власної держави. 

На дев’ятий день після кривавого побоїща на Майдані  кілька учнів Петрівського НВК провели акцію по вшануванню загиблих героїв Небесної сотні. Не дивно, що провели  її самостійно, без участі вчителів. Знали, можливо, що підтримки у цьому не отримають? Тож пора по-справжньому взятися за утвердження в навчальних закладах духу українського патріотизму. Я переконаний, що так і буде, бо це розуміє начальник відділу освіти райдержадміністрації Г.Москалець, який вже не раз казав, що поки що часто учні виявляються більшими патріотами, ніж деякі вчителі. 

Саме через те, що в Україні ще ніколи на державному рівні не велося належної патріотично-виховної роботи, сьогодні  держава задихається о обіймах «старшого брата», який зі зброєю в руках прийшов нас вчити, як жити, яку владу  мати і з ким слід дружити. Та агресор не пройде, бо в багатьох регіонах люди самоорганізовуються, аби дати відсіч ворогові. Виявляється, що більшість українців є патріотами своєї держави, хоча держава для цього практично нічого і не робила. Причому, маю на увазі не лише етнічних українців, а громадян держави різних націй. Кілька днів тому один мій знайомий, росіянин за національністю, запевнив, що готовий зі зброєю в руках боронити Україну від агресора, бо це його держава. 

Анатолій РЯБОКОНЬ.

P.S.  На завершення матеріалу пропоную увазі читачів два нових вірші Зої Макарової, які мають безпосередній стосунок до сказаного вище.

Як унадивсь вовк в кошару…

Гайда, браття українці,
Волю здобувати,
Щоб не сміли нашу землю
Вороги топтати!

Встаньте, браття українці,
Та щільніше лави.
Для майбутнього свого,
А не задля слави.

Бо вже дітей зсиротили,
Бо вже плаче мати,
Бо вже хочуть нас вигнати
Із рідної хати.

Як унадивсь вовк в кошару –
Вже не зупинити.
Треба його проклятого
Взяти, та й убити.

Він думає – ми злякались,
Голови похилим
Та й покладем свою волю
На московський килим…

Так, не хочеться війни,
Але ж кров вже ллється!
А вовк клятий та поганий
Над нами сміється.

Тож вставайте, українці,
За свою свободу!
Та й згадайте, що ми, браття,
Козацького роду!

Україні

Люблю тебе, моя земля,
Думками я до тебе лину.
І славлю, рідна Україно,
Твої ліси, твої поля.

І хвилі сивого Дніпра,
І зачаровані Карпати…
Бо ти для нас, як рідна мати –
Всім хочеш щастя і добра.

Тож прокидайся та вставай,
Буди народ свій, Україно!
Ти, незалежна і єдина,
Серця ізболені єднай!

Бо ми, як діти нерозумні –
Спимо самі, й тебе приспали.
Бо ж бач – одні з трибун кричали,
Ті не своє в кишені клали…

А треті сплять і бачать сни,
Як нам заморськії пани
Достаток в хату принесуть
Й до рота в ложці покладуть.

Та де ж ви бачили таке?
Побійтесь Бога, схаменіться!
Учіть дітей, самі трудіться,
Багаття розпаліть палке в своїх серцях.

І Батьківщину Україну,
Ту, найріднішу і єдину,
Прославте працею
В віках!