В Україні вшанували День пам’яті жертв політичних репресій
Минулої неділі Україна відзначила День пам’яті жертв політичних репресій – день, що мав би кожному з нас стати нагадуванням непростої історії становлення демократії в нашій країні. Причому історії не лише віддаленої в роках, як це, зазвичай, ми звикли малювати в своїй уяві, а й історії, практично, вчорашньої або й сьогоднішньої. Адже допоки у нас не буде створено засад справжньої правової держави, допоки правочинні рішення залежатимуть від владних або фінансових чинників персоналій, що стають суб’єктами судових (точніше – псевдосудових) процесів, а найголовніше – допоки в свідомості кожного з нас не буде сформовано чітких критеріїв, що є прийнятним, а що за жодних обставин неприпустимим в умовах тієї ж таки правової держави – завжди «в засідці» чекатимуть свого часу прокурори на кшталт кузьміних чи пшонок та судді на зразок вовків чи кірєєвих, ладних за першої ж нагоди з готовністю обслуговувати будь-який режим, або навіть самим стати частиною цього режиму, підібгавши під чиїсь меркантильні забаганки священні поняття Права і Законності.
Сьогодні перед країною знову з’явився шанс розпочати нарешті свій поступ в напрямку створення омріяної правової держави, але чи скористаємося ми ним, чи знову бездарно втратимо, як це вже неодноразово траплялося за років державної незалежності – певне буде зрозуміло вже незабаром. Однак уже й зараз стає очевидним, що політичні репресії, на жаль, знову залишаються прикметною ознакою сьогодення щонайменше для значної частини наших співгромадян, зокрема, котрі проживають на окупованій території. Маю на увазі кримських татар і так звані заходи безпеки, якими окупаційна адміністрація супроводжувала скорботні урочистості, приурочені до дня депортації кримськотатарського народу. Уже на момент виходу цього номера з друку, певне, ми знатимемо в деталях, як саме пройшли ці події, однак те, що відомо вже сьогодні – оптимізму абсолютно не викликає. Стрічки новин (зокрема, вже й деяких російських інформагенцій) доносять звістки про обшуки в оселях активістів кримськотатарського народу, а з боку керченської поромної переправи вглиб півострова спрямовано численні колони містких «автозаків» та підрозділи ОМОНу. Яку місію в ці травневі дні покликані вони тут виконувати? Певне, не важко здогадатися: в кращому разі слугувати засобом психологічного тиску з метою залякати потенційних учасників протестних мітингів. У гіршому ж…. Поняття «депортація» знову може вразити світ своєю жорсткою цинічністю, що ще кілька років тому здавалася б фантастичним явищем на теренах Європи в ХХІ-му столітті…
В контексті сказаного особливо засмучує позиція окремих наших земляків-петрівчан, адже при особистому спілкуванні доводилося чути схвальні відгуки на такі дії путінської Росії. Що ж, коли в людини свідомість уже сформована подібним чином, її важко, практично неможливо переконати в протилежному. Залишається лише згадати слова, що стали вже хрестоматійними, і які належать одному з найвідоміших борців з нацизмом – відомому німецькому протестантському теологові, священику і громадському діячеві Мартіну Німьоллеру: «У Німеччині вони спочатку пройшли за комуністами, але я не сказав нічого, тому що не був комуністом. Потім вони прийшли за євреями, але я промовчав, тому що не був євреєм… Потім вони прийшли за членами профспілки, але я не був членом профспілки і не сказав нічого. Потім прийшли за католиками, але я, будучи протестантом, не сказав нічого. А коли вони прийшли за мною – за мене вже не було кому заступитися».
Отож, якщо поки що прямої аналогії з тим, що коїться на півострові, ці слова у нас не викликають, то, доки тривають обшуки в будинках кримських татар, можемо сидіти спокійно і робити вигляд, що нічого такого не відбувається. Разом з тим, в публічних промовах Володимира Володимировича Путіна якось не довелося відчути ноток симпатії до представників культур інших народів і народностей (окрім російського, звичайно), тож тепер можемо робити прогнози і припущення, хто наступним за кримськими татарами стане об’єктом прискіпливої уваги ФСБ – українці, грузини чи, може, євреї…
Хотілося б, усе ж таки, аби ці побоювання не справдилися, аби більше ніколи жодна етична, соціальна чи релігійна групи не зазнавала утисків ні з боку державних структур, ні від політичних формувань. А тим часом, вшановуючи пам’ять жертв політичних репресій усіх років, маємо винести уроки з нашої непростої історії, аби стати сильнішими і згуртованішими та творити державу, в якій кожен громадянин мав би можливість користуватися здобутками демократії, вільно жити і працювати на благо своєї родини, на благо суспільства. Відновлення правди про політичні репресії – необхідна умова оздоровлення суспільства, ознака незнищенності вільного, свободолюбивого духу народу.
І нехай свічечки пам’яті, що горять у ці дні на вікнах наших осель, ще і ще раз нагадують нам про цю беззаперечну істину.
Володимир КІФЕНКО.
