Перемога! Омріяна і далека в перший рік війни і така близька в останні її дні. Я вперше почув це заповітне слово на світанку 9 травня сорок п’ятого. В самому серці фашистського лігва, як тоді нази¬вали столицю гітлерівського рейху, Берліні.
Ні, в нас ніколи не виникали сумніви, що вона буде неодмінно, невідворотно. Та чи доживемо до перемоги, чи вдасться подолати сотні кілометрів, пробитися крізь завісу смертоносного металу, уціліти в полум’ї вибухів, які стіною поставали на нашому шляху?
Нарешті це сталося. Дійшли! Не можна передати словами ту, розпираючу груди радість, з якою ми, воїни першої гвар¬дійської танкової армії, в день свята під хвилюючі звуки бравурного маршу карбували крок по головній магістралі міста Унтер ден Лінден. Обіруч трохи вже очищеної від руїн вулиці стіною стояли берлінці, які поступово приходили до тями від жаху, навіяного геббельсівською пропагандою про звірства Радянської Армії. І хоч на кожному кроці на стінах уцілілих і зруйнованих будинків зловісно чорніли панічні написи «Перемога або Сибір», мешканці столиці повилазили зі своїх схованок, з цікавістю і надією, а дехто з острахом і погано прихованою ненавистю розглядали переможців.
Для нас війна закінчилась тиждень тому. 2 травня я зробив останній постріл, коли брав участь у роззброєнні великої зграї гітлерівців, які засіли в одній із станцій берлінського метро.
Трохи пізніше на одній з колон рейхстагу я написав: «Сталинград-Берлін». Це той бойовий шлях, який довелось мені подолати пліч-о-пліч з мільйонами воїнів Радянської Армії. Не полічити, скільки братських могил і одиноких могилок залишилось на цьому переможному і водночас страдницькому шляху. В них мої друзі, з якими по-братерському ділився останнім сухарем, пучкою махорки. Вони винесли на своїх плечах весь тягар війни, повною мірою вилили всю гіркоту поразок, пізнали благородну лють наступу, але не дожили до світлого Дня Перемоги.
Ніколи не забуду рішучого, сміливого агронома Лазька з Полтавщини, веселуна і співуна Дудченка — шофера з Чернігівщини, скромного молодого робітника з Ярославщини Кисліцина, які віддали життя за визволення Харкова; капітана Єгорова і лейтенанта Лазоренка, які загинули під Черкасами. В Корсунь-Шевченківській битві був смертельно поранений солдат-кадровик з мого взводу, земляк з Кіровоградщини Вася Бобришов. На нього дуже схожий його брат Анатолій, який зараз працює в радгоспі «Маріампольський».
З моєї пам’яті ніколи не зітреться блакитноокий красень Примушко. Він так мріяв повернутися на рідну Сумщину, але назавжди залишився під Сандомиром на Віслі, визволяючи братню Польщу.
А скільки полягло у величезній битві на Волзі! У мене й зараз стоїть перед очима, мов живий, танкіст Бараев з Казахстану. Ніби й зараз бачу, як, пощипуючи юнацький пушок над верхньою губою, він іде в атаку, стоячи у відкритій башті танка не тільки, щоб бачити поле бою, а й щоб підбадьорювати нас, танкодесантників. За ревом мотора розривів не чути. Тільки чорні кущі з диму, землі і осколків, які раптово виникають навкруги, свідчать про інтенсивний обстріл. Наш танк часто зупиняється і посилає снаряд за снарядом у вказану командиром ціль.
У цьому бою, який тривав багато днів, наша окрема 173-я танкова бригада згоріла за тиждень. Загинув і загальний улюбленець - молодий офіцер Бараев, якому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Тут, в районі станиці Клетської, захлинулись оскаженілі атаки механізованих фашистських полчищ. Ворога було зупинено, він і на крок не просунувся далі на Схід. Звідси в листопаді розпочався переможний наступ наших військ, який призвів до розгрому 330-тисячної фашистської армії.
...Закінчилась війна, ті, ще залишилися живими, роз’їхались по домівках. Здавалося, загубилися всі зв’язки. Та раптом з Москви одержую листа від колишнього начальника розвідвідділу першої гвардійської Соболева. З Білорусії пише полковник Мусатов і його дружина Соня, яка в ті буремні роки була санітаркою. З Володимирської області відгукнувся колишній помначштабу, а зараз начальник цеху заводу Овечкін. Пишуть Карпенко, начальник автопарку з Нової Каховки і його дружина Міра, з Уфи суддя Ганеєв.
І знову перед затуманеними очима постають картини минулих боїв, оживають дорогі образи загиблих друзів, які своїми тілами затулили Вітчизну, віддали за неї життя.
Ніколи не забудемо їхнього подвигу, віддамо всі сили на зміцнення Батьківщини, щоб вона була невразливою для будь-якого агресора, щоб не смів навіть замахнутися на нас, а не те, що вдарити.
Адольф БАНАШЕК, учасник оборони Сталінграда і штурму Берліна.
смт.Петрове.
«Трудова слава» № 56 від 9 травня 1974 р.
