Зелений камінчик

(Казка)

Було це дуже і дуже давно. На краю старезного лісу стояла маленька хатина під солом’яною стріхою, з блакитними віконцями у сад. І жив у тій хатині хлопчик. Були у нього тато і мама, ряба корова і великий, кудлатий собака. А ще він мав невеличкого, завбільшки з голубине яєчко, зеленого камінчика. Хлопчик знайшов його на дні глибокої яруги, вимитої за сотні років весняними паводковими водами та срібними, літніми дощами. Він ніколи не розлучався з ним, завжди носив у кишені, а на ніч дуже часто ховав собі під подушку. Бувало, коли залишався на самоті, то розмовляв з ним, наче з якоюсь живою істотою. А ще хлопчик дуже любив ліс. Ліс був для нього другою домівкою. Він знав у ньому кожну стежинку, кожне дерево, кожен кущик.

«Ау!», - гукнув хлопчик одного разу в лісі. І почув, як хтось у глибині лісу відгукнувся. «Ти хто?» - запитав він. «Я Луна»,- відповіли йому. «А що ти тут робиш?» - знову запитав хлопчик. «Я тут живу, тому що ліс - то моя домівка». «Я хочу побачити тебе, покажися мені», - попросив хлопчик. «А ти спробуй знайти мене», - грайливо відповіла Луна. 

Хлопчик бігав лісом, гукаючи, і коли йому здавалося, що Луна зовсім поруч, вона знову відгукувалася до нього вже десь дуже далеко. Втомившись, хлопчик ішов до високого крислатого дуба і спочивав під його кронами. Багато разів він намагався побачити Луну, але все марно. Швидко спливав час, і згодом його покликала Далечінь. Хлопчик пішов до лісу і погукав свою подругу. «Луно, - сумно промовив він. - Я мушу попрощатись з тобою, тому що мене вже більше тут не буде». «Добре, - відповіла Луна. - Тільки лиши мені щось на пам’ять про себе». «Луно, у мене нічого немає, окрім зеленого камінчика». «Ну тоді подаруй мені свого камінчика, - попросила Луна. - Поклади його в дупло старого дуба, під яким ти відпочиваєш». Йому шкода було камінчика, але Луні він не зміг відмовити. Хлопчик підійшов до дуба, доторкнувся устами до камінчика, став навшпиньки і поклав його в дупло. «Дякую, - сказала Луна, - я не залишуся перед тобою в боргу і подарую тобі дитинство». «Навіщо мені аж два дитинства? - розсміявся хлопчик. - Прощавай, Луно!» «До побачення, хлопчику!» «А що ми колись ще зустрінемось?» - запитав хлопчик. «Обов’язково», - відповіла Луна.

І пішов хлопчик мандрувати чужими, далекими світами. Життя не шкодувало його, а доля щедро обдаровувала то сумом, то радощами, то злом, то добротою, то зустрічами, то розлуками. Швидко летіли літа, осипаючи йому голову сивим попелом вічності. Але де б він не бував - завжди тужив за краєм, у якому народився. І чим більше старішав, тим сильнішою ставала його туга. І прийшов час, коли він повернувся додому вже сивим, стареньким дідусем. Марно шукав стежину, по якій бігав дитиною. Брів по траві і диких квітках навпрошки туди, де колись стояла батьківська хатина. Шлях був неблизьким. Він дивився довкола і нічого вже не міг впізнати. Все змінилося, але найбільше змінився він сам. Нарешті прийшов до того місця, де була колись хата, довго стояв, а потім пішов углиб лісу. І раптом побачив знайомого дуба. Дуб, як і раніше, був величезним, міцним, лише де-не-де з-під зеленого руна гостро стирчали сухі гілки. Дідусь притулився до його стовбура спиною і повільно сів на землю. Так він любив робити колись, ще у дитинстві. Лише втома ніби свинцем наповнила все його тіло. Він заплющив очі і поринув у спогади. 

«Добридень, хлопчику!» - ніби із далини почувся голос. Голос видався йому знайомим, але коли і де він його чув - вже не зміг пригадати. «Хто ти?» - запитав дідусь. «Я Луна, я впізнала тебе відразу. Ти той самий хлопчик, що колись подарував мені зеленого камінчика. Він і досі лежить на дні дупла знайомого тобі дуба». «Так-так, - відповів дідусь - тепер я все пригадав». «То може знову пограємося у хованки?» - запитала Луна. «Ні, Луно, у мене вже немає сили бігати за тобою по лісі». «А пригадуєш, колись я пообіцяла повернути тобі дитинство. Тож лови його!», -вигукнула Луна і заховалася за деревами. «Ау!» - відізвався хлопчик і побіг наздоганяти Луну. Він біг за нею і бачив, що у лісі нічого ні крапельки не змінилося, все тут було йому знайоме. І ліс, який так багато літ стояв мовчазним, раптом ніби прокинувся, ожив і наповнився звуками. Луна ховалася за деревами, а хлопчик все гукав її, бігаючи лісом. Нарешті він втомився. «Луно, - промовив хлопчик, - я піду до старого дуба і там трішки відпочину». «Добре», - відповіла Луна. Десь високо у кронах дерев зашумів вітер, і суха дубова гілка раптом впала до ніг дідусеві. Він розплющив очі. «Боже мій, це був лише сон, дивний сон і нічого більше», - прошепотів дідусь. Він встав, підійшов до дупла і опустив у нього руку. Раптом його пальці намацали гладенького камінчика. Він витягнув його і поклав на зашкарублу, мозолясту долоню. Так-так, це був той самий камінчик з дна глибокого урвища. Дідусь відразу упізнав його. «Дякую тобі, Луно, за дитинство», - тихо мовив він. «Будь ласка», - десь далеко відповіла Луна. Дідусь міцно стиснув камінчика у своїй жмені і вийшов з лісу. «Прощавай, хлопчику!», - гукнула навздогін Луна. «Прощавай і ти, Луно», - востаннє звернувся до неї дідусь. Тепер вони обоє розуміли,  що більше вже ніколи не зустрінуться.

Григорій Василів.