Балахівська селищна рада
Про Балахівку в нашому районі більше стали дізнаватися відтоді, як на прилеглих землях були знайдені поклади бурого вугілля. В кінці п’ятдесятих років швидкими темпами велися розкривні роботи та будівництво вуглерозрізу. Так в середині ХХ століття з хутірця, де першим поселенцем був Артем Балахов і де нараховувалося всього кілька дворів, виросло велике промислове селище. Найбільш масштабного розвитку воно досягло в 60-70 роках минулого століття. Виростали житлові багатоквартирні будинки та об’єкти соцсфери, а населення сягало майже двох тисяч жителів. Із степової Петрівщини і вдень, і вночі залізничними коліями везли на брикетну фабрику міста Олександрії енергетичну сировину. Тоді до книги «Трудової слави селища» першими були занесені прізвища кращих гірників: електрослюсаря Олександра Міщенка, машиніста локомотива Анатолія Перепеляка, машиністів транспортно-відвального мосту Василя Кривошеї, машиністів екскаваторів Миколи Височини, Миколи Крицького, токаря Марії Гузовської, монтера залізничної колії Івана Даценка, машиніста бульдозера Івана Дяченка, помічника машиніста локомотива Олександра Рудя. Пізніше книга поповнилася прізвищами інших трудолюбивих гірників, серед них відомий в області бригадир екскаваторників Іван Петров, котрий був нагороджений трьома орденами «Шахтарської слави».
А ще Балахівку прославили двоє відомих в країні освітян: заслужений учитель України, колишній директор школи соціальної реабілітації Олександр Георгійович Скоринін та заслужений учитель України, кандидат педагогічних наук, доцент, учитель початкових класів Балахівського ЗНЗ І-ІІІ ступенів Світлана Панасівна Логачевська. Відомі вчителі діляться своїм безцінним досвідом з молодшими колегами, а їх педагогічна діяльність відзначена багатьма урядовими нагородами.
Пригадую, як мешканці сусідніх сіл, хто чим міг, частенько навідувалися до селища, аби поповнити продовольчі запаси, адже Балахівка мала стабільне постачання різноманітних продовольчих та промислових товарів. А ми, школярі, залюбки їздили велосипедами з Чечеліївки за дорученням батьків купити хліба та інших продуктів, знаючи, що з виділеної суми залишиться ще й щоб посмакувати газованою водою з сиропом і, звичайно, морозивом. На ці ласощі тоді вистачало одного карбованця. До речі, тоді на місцевому консервному заводі, крім різноманітної консервної продукції, виготовлявся найсмачніший напій - лимонад. Додому поверталися радісними і щасливими, коли вдавалося потрапити ще й на денний сеанс в кіно чи на концерт. Доросліша молодь звідусіль тягнулась до Балахівки на вечори танців. Саме там, нерідко, створювалися подружні пари та поповнювали ряди робітників вуглерозрізу. Селище розросталося, ставало квітучим, будинки охайними, а вулиці чистими, тож воно мало чим відрізнялося від міста. Але із закриттям у кінці 80-х років вуглерозрізу зменшилась кількість населення а, невдовзі Балахівка стала важатися депресивною територією.
Сергій АНДРУСЕНКО, член НСЖУ.
На знімках: Іван Петров - бригадир комсомольсько-молодіжної бригади та її члени: Валентин Ігнатьєв, Василь Тищенко та Віктор Струков; делегати районної комсомольської конференції Григорій Солошин, Леонід Гожий, Володимир Корчагін, Олег Пузенко з секретарем парткому вуглерозрізу Адамом Ліньовим; начальник транспортно-відвального мосту Володимир Дяченко з членами бригади Федором Брусником, Григорієм Бобовніковим, Іваном Івахненком; йде вугілля до Олександрійської брикетної фабрики; марш миру; Світлана Логачевська зі своїми вихованцями (фото 1975-1985 років).
