Віктор ТкачЄ серед воїнів-інтернаціоналістів нашого району людина, про яку я можу розповісти дуже багато, адже Віктор Ткач - мій земляк із Олександро-Мар’ївки. Ріс хлопчина товариським, чесним і трудолюбивим, не відмовляв нікому в допомозі, бо вже тоді більшість людей на нашій вулиці були пенсійного віку. «Золота дитина», - говорили про нього мої тато і мама, котрі жили по сусідству. За вмілі руки та добру вдачу поважали Віктора в школі, в селі та у радгоспі «Петрівський», де розпочалася його трудова діяльність по закінченню курсів водіїв. Та не минуло й року, як тато, мама та молодші братик і сестричка вже їхали до свого новобранця на прийняття військової присяги у Білу Церкву. Вони тішилися з того, що служба Віктора проходитиме на Україні, адже це в ті роки вважалося неабиякою удачею. Проте сталось не так, як гадалось. 

Вже в січні 1980 року їх батальйон відправився від міста Кушка до афганського кордону. Спочатку командири причиною передислокації називали виконання суто гуманітарної місії у сусідній державі: відбудову шкіл, лікарень, доріг. Але насправді із самого початку перебування на афганській землі батальйон технічного забезпечення, в якому служив Віктор, виконував патрулювання на дорогах в складі військової дорожньої інспекції, робили «зачистку» території, аби убезпечити рух колон з Союзу. Від’їжджали з полку на тиждень чи два, а повернувшись, знову вантажили боєприпаси і провізію, щоб знову вирушити в дорогу, вже за новим маршрутом. Віктор долав афганські дороги за кермом  автомобіля техдопомоги. 

разом з бойовими побратимами (стоїть другий зліва). Фото початку 80-х років.Коли поломка чи пошкодження під час бойових дій виявлялося незначним, ремонт здійснювали на базі. Там же проводили заміну двигунів чи крупних вузлів і деталей. Часто об’єктом для обстрілів з гранатометів душмани обирали важку броньовану техніку, а вже після їхнього влучного обстрілу ремонтувати, звісно, було нічого,– згадує Віктор, - а найгірше, що в таких сутичках гинули хлопці. Понівечені машини згортали з дороги в гірські ущелини. В тому випадку, коли «подорож» займала більше часу, ніж планувалося, і кінчалися продукти, виручала авіація, скидаючи воїнам «сухий пайок». Проблеми з харчуванням ускладнювалися не лише через віддаленість від бази, але й від дуже спекотного клімату. Тому окрім куль, бійців підкошували ще й інфекційні хвороби. Вірусний гепатит, що несподівано спалахнув, уклав на лікарняні ліжка відразу велику кількість наших солдат, серед яких був і Віктор. Після короткого лікування в польовому шпиталі гвинтокрил доправив їх до Ташкента. Додому написав все як було, а вже за кілька днів мама прилетіла літаком, аби відвідати сина. По закінченні лікування всім надавалася відпустка на 10 днів. Його приїзду були дуже раді не лише рідні, а й всі сусіди на вулиці, приходили в гості зі смачними гостинцями, та й мама не відходила від плити, аби потішити свого солдата домашніми стравами. Саме під час відпустки знайома дівчина попросила відвезти її мотоциклом до подруги в Богданівку. Ця поїздка стала доленосною для нього, і відтоді Віктор вже сам щовечора відвідував Надю, бо відчув, що саме вона і є його половинкою. Та, на жаль, час відпустки швидко збіг, і знову почалися армійські будні. Знову очі мами стали червоними від безсонних ночей, а думки повсякчас летіли в ту далеку спекотну країну, де її син та його друзі ризикували життям. Більша частина бойових побратимів були росіянами та українцями, втім були також представники інших національностей колишнього Союзу, серед яких узбеки і таджики могли вільно спілкуватися з афганським населенням. Траплялось, що саме через них місцеві жителі попереджали наших військових про можливий напад. Адже інколи душмани вночі пробиралися в казарми і вирізали радянських солдат. Тож значною мірою саме від пильності вартових залежало тоді життя бійців.   

«Перед демобілізацією ми охороняли дорогу від Джелалабада до столиці країни Кабулу, проте вона не була такою небезпечною, як дорога до китайського кордону, де, за чутками, були алмазні копальні. Навколо неї майже завжди було велике скупчення душманів, тому під час двох «зачисток», які нам довелося провести, бої були напруженими, а втрати великими», - згадує Віктор. Він, на щастя, уцілів, як і інші водії батальйону, хоч кабіни в багатьох були посічені кулями. Порятували, мабуть, молитви матерів. 

Повернувшись після служби додому, продовжив працювати в рідному радгоспі, а вже за кілька місяців одружився з Надією. Нагальною проблемою майже кожної молодої сім’ї є житло. Тому, щоб отримати його, Віктор влаштувався до Петрівського рудоуправління спочатку в пожежну частину, а згодом там же - водієм автокрана в автоколоні. Квартиру ж отримав поза чергою як учасник військових конфліктів на території інших держав. На той час в дружній родині вже підростало двоє діток – син і донька, а коли вони закінчили школу, Віктор, порадившись з дружиною, вирішив збудувати власними силами будинок в Богданівці. Там живуть і дотепер, вже і трьох онучат діждались, а на запитання, чи згадується час військової служби на афганській землі, Віктор Петрович відповідає: «Звичайно, пам’ятаю про все пережите. Хотілося б зустрітися з хлопцями, з якими служив, та, на жаль, за кілька переїздів втратились адреси, а через Інтернет знайти нікого не вдалось». Від тих подій пройшло вже багато часу і вже сивочолий колишній воїн, згадуючи їх, сподівається, що його дітям та онукам не доведеться перенести чогось подібного, і жити вони будуть на своїй землі в мирі та злагоді.

Лідія ЗАРЄЗІНА.

На знімку: разом з бойовими побратимами (стоїть другий зліва). Фото початку 80-х років.