На сторінках районки неодноразово розповідалося про одного з найшановніших жителів району, нашого земляка-ветерана Великої Вітчизняної війни і праці, учасника бойових дій Івана Тимофійовича Пискуна. Останній такий матеріал, авторства Сергія Андрусенка, опублікований в рубриці «До річниці Великої Перемоги», вийшов якраз до травневих свят у 20012 році. Більш розгорнуто про Івана Тимофійовича районка розповідала в квітні 2005 року в нарисі «Колоскове тяжіння». Зокрема йшлося про його надзвичайну скромність. Адже не всі фронтовики люблять розповідати про себе. Одні кажуть, що просто виконували свій солдатський обов’язок, інші запевняють, що нічого героїчного не вчинили, бо ж боронили Вітчизну-матір, свою землю і рідних, треті мовлять, що важко про війну згадувати, не віриться, що вижили в її пекельних жорнах.
До останніх належав і цей середнього зросту чоловік. Час посріблив скроні, помережив зморшками чоло. Зустрічні чемно віталися з ним, проводжаючи добрим поглядом. Таким був ветеран війни і праці І.Т.Пискун. У воєнні лихоліття не раз дивився у вічі смерті, та все ж судилося вижити.
…Рідна Кіровоградщина залишалася все далі і далі, а попереду чекали тисячі кілометрів бойових доріг, сотні розвідок - вдалих і не зовсім. І на все життя закарбувались у пам’яті бої за Сталінград. Проникав з товаришами в тил ворога, мужньо переносив втрати. Бо, бувало, що ніде сховатися, нічим прикритися. Мав поранення, але виручало міцне здоров’я. Коли йшов у розвідку (а був наймолодший у групі), то щоразу майор В.Т.Грищенко по-батьківському обіймав і бажав щасливого повернення. Іван Тимофійович пройшов землями Румунії, брав участь у боях за міста і села Чехословаччини. Найстрашнішу зарубку в пам’яті залишив штурм Будапешта. Довелося міняти роди військ, але на те – надзвичайні обставини. Про це свідчать нагороди.
Весь час переслідував нестримний потяг повернутися до улюбленого заняття – обробляти землю. Тож коли така нагода сталася у травні 45-го, пішов навчатися у школу голів колгоспів. А згодом І.Т.Пискун закінчує Ерастівський сільськогосподарський технікум, у його трудовій книжці з’являються записи: «агроном-насіннєвод», «головний агроном», «секретар парткому», «керуючий відділком», «агроном відділка». Часто приходив до школи на зустріч із старшокласниками, і вони збагачувалися мудрими наставницькими порадами ветерана, особливо про бережливе ставлення до хліба, про шанування хліборобської праці. Запам’ятовувалися слова про те, що у звичайному колоскові зібрано животворчу енергію природи і людських трудів: безсонні ночі вчених, росинки поту на чолі механізатора… А перед ним оживали ті страшні картини повоєнних жнив, вселюдське завзяття, з яким вирощували і збирали урожай.
Чудове на щиру заздрість життя прожив Іван Тимофійович. Мав гарний чепурний будиночок, сад, у якому щороку з’являлися нові й нові щепи. Мав, коли був дужий, і пасіку. З дружиною Раїсою Денисівною (царство їй небесне) виростили двох чудових доньок – Нелю і Таїсу. Теж вчені. Приїздили до батька зі своїми дітьми до останнього.
Ще чимало років його послугами, як висококваліфікованого спеціаліста, користувалися в господарстві, особливо в скрутні моменти, коли потрібне було досвідчене око господаря, глибокі знання агротехніка. У жнива завідував током, часто підміняв агрономів, керуючих відділками. Під час виборчих кампаній був майже беззмінним головою виборчої комісії. Надійний був скрізь, і в усьому. І так усе життя, поки здоровилося. Головним життєвим кредо І.Т.Пискуна і його долею було служіння землі і людям.
А днями, морозної і сніжної січневої днини, уся Іскрівка – від старого до малого – зібралися, щоб провести ветерана в останню путь. Здебільшого, звичайно, скорботну процесію складали саме старі: що поробиш, таким є портрет не лише нинішньої Іскрівки, але майже кожного сучасного села. Тихо згадували Івана Тимофійовича теплим словом, адже в пам’яті кожного про нього назавжди залишилися лише світлі спогади. Сама ж церемонія прощання була позначена певним символізмом: Іскрівка прощалася з одним вже з останніх представників славного покоління визволителів, тих, хто захистив нашу країну від фашистського ярма, а потім власними руками відбудовував її з руїн, залишивши цим самим свій яскравий слід на землі. Отож цю славну сторінку нашої історії майже перегорнуто. Якими будуть наступні сторінки – поки що передбачити важко, як і складно однозначно висловити почуття, з якими очікуємо дня прийдешнього. Адже, справді, сказати, чого в цьому очікуванні більше: остраху чи надії, тривоги чи сподівань – певне, сьогодні не насмілиться ніхто.
Єванжеліна КУЛЬШЕНКО.
Фото Сергія АНДРУСЕНКА (знімок зроблено в травні 2012 року).
