Далекого вже 1978 року, невдовзі після закінчення Новостародубської середньої школи, Юрій Гетманюк, як і більшість його ровесників, був призваний до лав Збройних Сил СРСР. На той час батьків та матерів ще не дуже лякало слово «армія», адже вважалося, що це – своєрідна школа життя, яка зробить синів мужніми та загартованими. Військова служба Юрія розпочалася з навчання у широко відомій на весь Радянський Союз своєю жорсткою дисципліною сержантській «учебці», що в місті Остер Чернігівської області, а продовжилась в самому Чернігові, у танковій бригаді. А вже навесні 1979 року перші загони радянських військ переправились через річку Амудар`ю, що розділяла середньоазіатські республіки, які входили тоді до складу нашої колишньої країни, з територією сусіднього Афганістану. Цьому передувало офіційне звернення керівництва цієї країни до уряду СРСР з проханням надання військової допомоги.
Групу радянський військ, до якої входив і бойовий підрозділ, де служив Юрій, розділили на дві частини ще на радянській території – у Фергані. «Першу частину направили в сторону Кушки, це крайня південна точка колишнього Союзу, а наша вирушила через Термез до афганського міста Пулі-Хумрі», - пригадує Юрій. Досягши місця призначення, (а це була долина серед високих гір та сопок, неподалік від міста) воїни отримали наказ окопатися. З цією задачею впоралися досить швидко, хоч земля була кам’янистою, не дуже податливою для земляних робіт. Втім, наснаги в роботі додав перший обстріл, який стався ще під час руху колони. Окрім довколишнього гірського пейзажу, що суттєво відрізнявся від рідної степової Петрівщини, зовсім іншими були і кліматичні умови в цій країні. Вночі було досить прохолодно, натомість вдень спека могла сягати більше 40 градусів, броня ж і металеві корпуси автотехніки взагалі розжарювалися, немов сковороди. Спочатку обстріли наших військ були нечастими. Бандформування мали в своєму складі невелику кількість бойовиків, тож остерігалися вступати в серйозні збройні сутички з переважаючими в чисельності радянськими частинами. Найбільше ж дошкуляли «наливайникам» - так жартівливо називали мобільні групи, до однієї з яких потрапив і Юрій, котрі розвозили дизпаливо нашим військовим підрозділам по усій території Афганістану. Своєчасна заправка техніки була вкрай важливою умовою успішного виконання поставленої бойової задачі, тому для забезпечення цього стратегічно важливого завдання була задіяна ще й велика кількість охорони. В колонах рухалося по 50-70 машин, в основному «КамАЗи» з великими цистернами. За кожним п’ятим автомобілем йшов бронетранспортер для прикриття або машина, оснащена зеніткою, яка успішно знешкоджувала вогневі точки противника. Також у супроводі обов’язково були мотострілецькі частини. У випадках, коли колона потрапляла в засідку і їй загрожували великі втрати, з ближніх баз викликали авіапідрозділи, передусім з бойових вертольотів, які вже з повітря знищували противника, що маскувався в добре відомій йому гірській місцевості. Виконання такого завдання було завжди пов’язане з ризиком. «Одного разу мою машину обстріляли з гранатомета, коли ми щойно перейшли перевал Саланг, рухаючись в напрямку Кабула. Снаряд розірвався зовсім близько, і такі випадки траплялися майже під час кожної поїздки, - розповідає Юрій. - Нерідко наша бойова техніка та солдати підривалась на саморобних мінах, які мали велику травматичну дію».
Тоді до особового складу обмеженого контингенту радянських військ на території Афганістану залучалися воїни з різних союзних республік, з невеликою перевагою представників середньоазійських. Вважалося, що з огляду на пристосованість до подібних кліматичних умов, їм легше буде адаптуватися й до самих бойових дій. Разом з тим, через те, що традиції і віросповідання у них також були схожими - саме ці воїни, траплялося, переходили на сторону ворога. Для наших же солдат особливою удачею вважалося зустріти земляка-українця, тож для Юрія справжнім дивом видалася зустріч з однокласником Володимиром Лашкулом, котрий служив в розвідувальній роті в місті Кундузі. Обмінялися враженнями про службу, поговорили про новини з дому. Повної правдивої інформації про військові дії обмеженого контингенту радянських військ на території Афганістану тоді в Союзі не було, тому рідні не знали, де саме проходила служба Юрія. На єдиному листі, якого вони отримали за одинадцять місяців, був лише номер польової пошти, хоча син писав їм майже щотижня. По закінченні строкової служби кожен воїн, який входив до складу обмеженого контингенту радянських військ, нагороджувався Грамотою Верховної Ради СРСР, бойових же нагород на той час ще не вручали, адже навіть перебування військ на території Афганістану тривалий час офіційно вважалося «допомогою братському народу», а не військовим конфліктом.
Після демобілізації Юрій Гетманюк здобув вищу педагогічну освіту, а у 1983 році в Петрівському райвіськкоматі йому вручили Посвідчення учасника бойових дій на території інших держав.
14 років пропрацював Юрій Вікторович учителем фізичного виховання в рідній Новостародубській школі, а коли професія педагога перестала дозволяти підтримувати гідний рівень життя для родини (говоритимемо відверто – була й така гірка сторінка в нашій нинішній дійсності), разом з дружиною Вікторією Олександрівною вирішили зайнятися підприємницькою діяльністю. Прожили в шлюбі дружно 33 роки, виростили доньку й сина, допомогли їм здобути вищу освіту. Юрія Вікторовича нерідко запрошують до школи, аби поділився спогадами про військові дії на території Афганістану, хоч колишній воїн зізнається, що згадувати йому про ті події нелегко, адже це були найтрагічніші сторінки його особистого життя.
Чи вірним було тоді рішення керівництва колишнього Радянського Союзу ввести обмежений контингент радянських військ на територію ДРА? – Юрій і сьогодні для себе не визначився остаточно з відповіддю на це питання. Як тоді, так і досі з цього приводу в суспільстві існують різні думки. Однак беззаперечною святинею для воїнів-інтернаціоналістів залишається пам’ять про той тривожний період у їхньому житті, опалений вогнем чужої війни, про загиблих друзів, яким так і не пощастило вже ніколи побачити рідну землю. Тому вони і зберігають вірність своєму бойовому братству та традицію зустрічатися в колі бойових побратимів у день виводу радянських військ з Афганістану.
Сергій АНДРУСЕНКО.
На знімку Юрій Гетманюк – один з тих, на чиїй долі далекий Афганістан залишив свій скорботний відбиток.
