Восени 1978 року в наших містах і селах протікало звичне, розмірене життя: школярі та студенти сіли за парти, дорослі наполегливо працювали на виробництві, а спокій великої країни, яка звалася Радянським Союзом, оберігали її Збройні сили. Саме тоді крокував по плацу Одеського воєнного округу в частині радіотехнічних військ молодий солдат із Глухівського району, що на Сумщині, Микола Кисіль. Військові будні були насичені звичними навчаннями та тренуваннями, лише на політзаняттях все частіше звучала інформація про військові конфлікти в сусідньому Афганістані та про загострення політичної ситуації у зв’язку з цими подіями.
У листопаді 1979 року батальйон радіорозвідки, в якому ніс службу Микола, було переправлено до Ташкента. Там, в погодних умовах близьких до Афганістану, бійці проходили перепідготовку, а напружені тренування були близькими до військових дій. Після цього сформована колона своїм ходом вирушила у напрямку прикордонного міста Термез, де перейшли кордон з ДРА. Вперше воїни потрапили під обстріл на перевалі Саланг, маючи бойове завдання розміститись на околицях Кабулу і вести пеленгування радіопередач з протилежного табору. На афганській землі Микола продовжив службу у взводі охорони старшим стрілком, маючи також другу військову спеціальність радіотелеграфіста. Бійці охороняли свої бойові групи під час передислокації, а одного разу навіть столичного телецентру. На той час наші десантники вже захопили «замок Аміна» і новоприбулі воїни могли лише спостерігати за наслідками цього штурму.
Афганістан тоді роздирали навпіл міжусобні війни, і в той же час кожна з ворогуючих сторін воювала проти Радянських військ, яких вони вважали окупантами. «Ми потрапили в країну, яка відрізнялася від нашої не лише за державним устроєм, віросповіданням, кліматом та побутом, а навіть відліком часу. За їх календарем, за Кораном, наступив лише 1385 рік», - пригадує Микола Миколайович. Про цю відсталість у часі і розвитку красномовно говорило все навколишнє оточення. Місцеве населення проживало дуже бідно, діти були погано вдягнені і навіть взимку ходили босоніж. Був випадок, коли після нашої першої і невдалої спроби самотужки випікати хліб, він увесь опинився на смітнику. Місцеві дітлахи збирали його, і один хлопчина дуже порізав руку склом, з глибокого порізу хлистала кров. Микола підізвав його. І хоч той довго не наважувався підійти, йому таки вдалося обробити рану та перев’язати травмовану руку. Після відсутності кілька днів у частині у зв’язку з виконанням бойового завдання, повернувшись назад, побачив того самого хлопчину біля воріт частини. То й чатував на нього з великою динею всі ці дні.
А ще був випадок, коли до військового шпиталю місцевий житель привіз дружину, у якої розпочалися тяжкі пологи. Для мусульманської країни, де сторонні чоловіки навіть не могли бачити обличчя дівчини чи жінки, це було прикладом великої довіри. Звісно, було багато вороже налаштованих афганців, котрих з раннього віку виховували безжалісними борцями з ворогами Ісламу, але були й такі, котрі називали наших солдатів «шураві», це означало «радянський», яких вони вважали кращими від американських військових.
Крізь пекло Афганістану в складі обмеженого контингенту Радянських військ пройшло понад півмільйона воїнів. Там, на далекій Батьківщині, їх ровесники жили звичним життям: працювали, навчалися, одружувалися і матері зустрічали їх разом з нареченими хлібом на рушнику.
Неподалік їхньої частини був розміщений військовий шпиталь, від якого військовою авіацією відправляли до Союзу «Вантаж-200» - наших загиблих солдатів, де їх теж зустрічали убиті горем рідні. А ті, хто лишався в далекій ворожій країні, могли лише спостерігати, як летіли журавлі до рідного краю, завжди одним і тим же маршрутом - над високою горою, яку хлопці назвали «Землячка». Микола Миколайович вже через кілька років після демобілізації запитував у колишніх воїнів, чи знають вони гору з такою назвою? - «Знаємо», - відповідали.
З 1984 року Микола Кисіль очолив рух воїнів-інтернаціоналістів на Петрівщині. У числі перших у колишньому СРСР почала діяти рада воїнів-інтернаціоналістів нашого району. Пройшовши складну та страшну «школу виживання» в тій чужій війні, воїни-інтернаціоналісти хотіли поділитися своїм досвідом з молоддю призовного віку і, порадившись, створили у 1988 році військово-патріотичний клуб «Аскер».
З 1991 по 2005 роки очолював району організацію Української Спілки ветеранів Афганістану. Був учасником кількох зльотів воїнів-інтернаціоналістів, делегатом п’яти конференцій УСВА. За час його діяльності організація брала активну участь у всіх заходах по увіковічненню пам’яті померлих учасників бойових дій, моральної та матеріальної підтримки їх сімей, реабілітації інвалідів.
Микола Миколайович має урядові відзнаки та нагороди, високий авторитет серед ветеранів війни в Афганістані, бере активну участь у військово-патріотчному вихованні молоді.
Трудова біографія після демобілізації розпочалася на Центральному гірничо-збагачувальному комбінаті, де він працював спочатку помічником, а згодом машиністом локомотиву аж до виходу на пенсію. Швидко пролетів час, з дружиною Оксаною виховали двох хороших дітей, вже тішаться онуком. Та з пам’яті не стерлися гарячі піски Афгану, молоді, засмаглі обличчя бойових побратимів і журавлиний ключ над горою «Землячка».
Лідія ЗАРЄЗІНА.
На знімках: Микола Кисиль; Афганістан.
