У багатьох можуть виникнути сумніви, навіщо потрібне це свято, якщо є 26 квітня - Міжнародний день пам’яті жертв радіаційних аварій і катастроф, і чому саме 14 грудня вибрано для вшановування учасників ліквідації?
Саме 30 листопада 1986 р. було закінчено будівництво саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС, а 14 грудня в газеті «Правда» надруковано повідомлення про те, що держкомісією був прийнятий в експлуатацію комплекс захисних споруд.
Ті, хто вважають 14 грудня своїм святом, вже давно називають цей день Днем ліквідатора.
Надання державного статусу Дню ліквідатора ще раз нагадує суспільству про проблеми ліквідаторів-чорнобильців, найважливіша з яких - недостатній для нормального життя розмір пенсії. Безпосередньо з цією проблемою пов’язана й інша - проблема статусу ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Тільки перші 5 тисяч з тих, хто ліквідовував аварію, офіційно стали називатися ліквідаторами, отримавши відповідні посвідчення, а з 1992 р. всім іншим видавали «корочки» постраждалих від чорнобильської катастрофи.
Незважаючи на всі труднощі і проблеми, самі ліквідатори називають 14 грудня святом. У ліквідації катастрофи на ЧАЕС брали участь більше 650000 людей з усього Радянського Союзу, з яких більше половини представляли тодішню УРСР.
Людству відомі прізвища всіх героїв-пожежників, які першими стали до бою з непокірним реактором, і тих, хто споруджував укриття над ним. Серед них і прізвище нашого земляка Сергія Поповича, який розповідає про свою «перепідготовку», на яку його призвали райвійськкоматом.
«Коли їхав до Чорнобиля, на душі не було якоїсь значної тривоги. Захвилювався лише тоді, коли зустріли в Білій Церкві так званих «партизанів» (військовозобов’язаних запасу, призваних на перепідготовку), які вже поверталися додому з ЧАЕС. Вони розповідали жахливі речі, про які ми не мали уявлення. По приїзду почули суворі правила: ні до чого без потреби не торкатися, нічого не брати до рук, нікуди без дозволу та команди самовільно не відлучатися, адже крок вліво-вправо від розвіданого маршруту – і «вхопиш» зайві рентгени.
У військовій частині, де нас розмістили, стояв підрозділ солдатів строкової служби, які щойно повернулися з ЧАЕС. На відміну від призваних із запасу та цивільних, вони працювали в зоні практично без радіаційного контролю, ніхто не вів облік доз опромінення, отож вони згодом так і не отримали статусу ліквідаторів. З ними повелися як із «гарматним м’ясом» - ввели у зону, наказали виконати певний об’єм робіт, вивели.
На станції ми виконували роботи з дезактивації третього енергоблоку. Від критих автомобілів, у яких нас перевозили, перебігали в адміністративно-побутовий корпус, переодягалися в спецівку та захисний комплект, на руки – вовняні рукавички, поверх них – гумові (пізніше вовняні закінчилися, залишилися лише гумові). Все пересування по станції – бігом, деякі місця взагалі требу було проскакувати якнайшвидше. І не приведи Господи відстати від групи чи заблукати! А заблукати було дуже просто – безліч коридорів, різних приміщень, відгалужень, переходів… Якщо відстав – негайно телефонуй з найближчого телефону, яких на станції було багато.
Перед виходом на об’єкт нам доводили об’єм роботи і відводили час - як правило 15 хвилин, за який цю роботу слід виконати. Щоразу заміряли дозу опромінення, а на час роботи видавали так звані накопичувані дози (одну на кілька чоловік).
Після закінчення роботи дозиметристи заміряли фон одягу, далі - душ, знову дозиметрист, якщо «зашкалює» - знову душ, одягання в чистий одяг.
Валентина РЯБОКОНЬ.
