Нинішнє покоління дітей і підлітків навіть уявити собі не може, яким складним було життя людей старшого покоління. Їм довелося пережити голодомор, організований нелюдською сталінською владою, військове лихоліття, тяжку працю під час відбудови зруйнованого війною господарства країни. Та і післявоєнні та пізніші роки не відзначалися значним добробутом.
Під час війни вони здобували перемогу на фронті, кували її в тилу самовідданою працею, а декому навіть довелося побувати у фашистському рабстві.
Жителька Петрівського Лідія Володимирівна Лугова (у дівоцтві Бутенко) народилася в селі Кривоносове Витязівського району Кіровоградської області. Нашестя окупантів згадує з жахом. Вони почали грабувати селян: хапали і різали птицю, худобу, поводили себе нахабно. Невдовзі на кожному будинку повісили список його мешканців, а незабаром оголосили, що молодь повинна прибути до сільради з речами для відправлення на роботу в Німеччину. Ухилитися від цього не можна було, бо постраждала б уся сім’я.
Так склалося, що потрапила в окуповану німцями Францію, в місто Форбах. Довелося працювати на залізниці. Робота виявилася дуже важкою – молодим дівчатам доводилося носити важкі рейки, шпали, а годували впроголодь – на сніданок отримували картоплину і шматочок сиру, а ввечері - тертий буряк. Одна подруга Лідії, виснажена тяжкою працею і недоїданням, померла. Такі випадки були непоодинокі.
На початку 1944 року за незначну провину Лідію заарештували і кинули до місцевої в’язниці, а пізніше їй довелося бути бранкою концтаборів у Форбаху, а також містах Аушвіц (Польща), Гюнтенберг та Маутхаузен (Австрія). З жахом згадує вона той час. Умови утримання були такі, що на людях жили цілі полчища вошей, вночі слід було пильнувати, щоб не покусали щурі (траплялися випадки, що виснаженим людям, які міцно спали, вони відгризали вуха). За непослух чи іншу провину змушували тримати над головою важкий камінь. Тих, хто не витримував і кидав його, прив’язували за ноги і піднімали вниз головою, тримаючи до втрати свідомості. Були в концтаборах і печі, в яких спалювали людей, в першу чергу - євреїв. Незадовго до визволення під час робіт з вибухонебезпечними матеріалами, які змушували виконувати в’язнів, стався вибух, і Лілія зазнала тяжкого поранення.
Одного разу двері барака, у якому перебували в’язні, відкрилися, на порозі постав радянський офіцер і вигукнув: «Добрий день, українки!». Не вимовити словами щастя, яке відчули дівчата, почувши ці слова.
Після визволення впродовж тривалого часу Лідія лікувалася в госпіталі у Відні. Вона була поранена в обличчя, втратила зір і перебувала у відчаї. Та одного разу лікар сказав їй, що потрібно бути мужньою, бо все життя ще попереду. «Одужаєш, вийдеш заміж, народиш дітей і все буде добре», - переконував він. Так і сталося. Незабаром повернувся зір, а після повернення додому зустріла і свою долю – молодого хлопця Анатолія, з яким створили сім’ю, народили четверо дітей.
Слід згадати, що впродовж року її ще постійно викликали на допити в органи держбезпеки, звинувачували у тому, що зрадила Батьківщину, погодившись їхати на роботу до Німеччини. І не хвилювало доблесних чекістів те, що дівчина побувала у справжнісінькому рабстві, стала інвалідом, а ухиляння від мобілізації на каторжні роботи загрожувало знищенням всієї сім’ї. Відчепилися від неї аж після того, як вийшла заміж, змінила прізвище і переїхала разом з чоловіком на Петрівщину, куди він отримав направлення після навчання.
Уважно слухали розповідь Лідії Володимирівни учні Петрівської загальноосвітньої школи, з подивом розглядаючи татуювання – номер в’язня на руці, який залишився як жахливе нагадування про юні роки, проведені у рабстві.
Анатолій РЯБОКОНЬ.
