(До 70-річчя від дня визволення Нового Стародуба від німецько-фашистських загарбників)

Хочу розповісти про людей, які і на фронті, і в праці завжди були на передовій, там, де були найнеобхідніші людям – голову колгоспу «Опора ВКПБ» (був свого часу такий у Новому Стародубі) Косаревського Пантелія Лук’яновича, 1906 року народження та незмінного головного бухгалтера Білика Миколу Харлампійовича, 1904 року народження. Хоча їх уже давно і немає з нами, але вдячна пам’ять про них зберігається в серцях, нащадків в серцях кожного, хто знав їх особисто.

Ці люди винесли на своїх плечах всю жорстокість війни та тяжких повоєнних років.

Звістка про початок війни впала, як сніг, на голови новостародубців, що мирно трудилися на полях рідних колгоспів. З перших же днів лихоліття колгосп «Опора», як і всі інші колгоспи села, залишився без молодих хліборобів. Затримались лише спеціалісти, серед яких були Пантелій Косаревський та Микола Білик, які повинні були вести господарство. Але невдовзі і їх забрали на фронт у серпні 1941 року. У цей же день село заполонили німецькі мотоциклісти, які відразу продемонстрували зневагу до місцевих жителів, нишпорили в сараях та будинках, в курниках грабували яйця, птицю.

Наші призовники йшли з села пішки в Петрове, але дорогу їм відрізали німецькі солдати. Серед чоловіків зчинилася паніка: одні повернулися в село, інші (серед них були Косаревський та Білик) звернули на Зелене, потім на П’ятихатки, де з’єдналися з нашими вояками. Обидва героїчно воювали на різних ділянках фронту. Микола  бив ворога на Ленінградському напрямку у піхотних військах. З гвинтівкою на плечі та з гранатами у руках йшов солдат у бій, щоб захистити рідну землю від ворога, хоча першими, кому діставалися німецькі кулі – були саме піхотинці. Під Торопцем був уперше пораненим. У госпіталі підлікувався - і знову на фронт. Часто доводилося мерзнути, мокнути в окопах без їжі, бо доставити солдатам провіант не дозволяли німецька артилерія та ворожі літаки, які без кінця бомбардували прифронтову територію. У 1942-му був скалічений удруге, але знову вижив, знову повернувся до військової частини. Там зустрів земляка з Головківки Івана Кумпана. Радощам не було меж. Про це написав у першому листі-трикутнику, якого родина отримала лише у 1944 році. Від радості дружина Варя зомліла, адже два з половиною роки не мала від чоловіка жодної звісточки. 

Втретє Микола був поранений у 1945 році. Отримані рани стали найтяжчими і найнебезпечнішими. Вже й не думав, що оклигає, повернеться до рідного села, обійме кохану дружину і діточок. Але й цього разу смерть відступила - вижив солдат.

З нагородами повертався додому 19 серпня 1945 року. Зі станції Королівки йшов у село пішки. Ще до приходу селом пішла чутка про його повернення – хлопчаки сповістили. До рідної хати, де вже зібралася вся родина й сусіди, зайшов змарнілий худорлявий військовий. А був же він широкоплечим, статним… Війна та численні поранення забрали сили, здоров’я, гарний вигляд. Менша донечка Шура, якій вже виповнилося 6 років, заголосила: «Виженіть цього дядька, це не мій татко!». Жіночки, що сиділи на лаві, заплакали, а Мелашка Кітляр сказала: «Що ж тільки наробила ця клята війна! Діти не впізнають батька».

Завжди на передньому краї був і Пантелеймон Косаревський. Він ніколи не ховався за чужими спинами, завжди був прикладом для інших, підбадьорював товаришів, вселяючи їм віру у неминучу перемогу над ворогом. Завжди повторював свою приказку: «Не здамося! Переможем німця в Берліні!». Та до Берліну не дійшов боєць. Двічі був пораненим, друге поранення остаточно вивело зі строю. Його комісували. Весною 1944 року Пантелій повернувся до рідного села, що стояло погорілим, зруйнованим, осиротілим. Він і сам був таким – понівеченим, згорбленим, змарнілим. Лише з тим же блиском у очах, який був до війни.

Люди обрали його головою колгоспу. З чого ж було починати?

У перші повоєнні роки було надзвичайно тяжко, не легше, ніж на передовій. Чоловіків у господарстві не залишилося, лише дідусі та інваліди. Всю роботу «тягнули» жінки, бабусі, вдови, підлітки. А потрібно було відродити знищений війною колгосп, допомогти людям якось вижити. Багато хат згоріли дощенту, частина була без дахів, інші - зруйновані. Хата, у якій мешкала родина Косаревських, теж згоріла. Тимчасово поселилися у напівзруйнованому будиночку Гавриленків (по нинішній вулиці Горького).

Голову колгоспу ніколи не можна було застати вдома. Зранку і до ночі він у господарстві, на полі, серед людей. А господарем був від Бога! Умів і людей організувати, для яких сам служив прикладом. Доньку Маню, якій ледь виповнилося 14 років, теж взяв на роботу до колгоспу. Отак вона і працювала у рідному господарстві аж до пенсії. Донька Марія (нині – Марія Пантеліївна Сахненко) та дружина Олена теж усе життя трудилися на різних роботах у колгоспі.

Дуже зрадів Пантелій Лук’янович, коли повернувся з війни до села Микола Харлампійович Білик. Адже ще до війни рівних йому у бухгалтерській справі на селі не було. Тож тепер удвох, у воєнних шинелях вони завжди були там, де працювали люди, де було найтяжче.

М.Білик зразу ж поринув у роботу з головою, хоч і докучали рани, не слухалася права рука та ліва нога. Дружина Варя теж зранку і допізна працювала, дома залишалися лише малолітні донечки. 

Микола Харлампійович добре знав кожного колгоспника, знав, яку ділянку роботи кому доручити, щоб справа принесла щонайбільше користі колгоспу, людям. Дідові Климу Семеновичу Крячку порадив очолити городню бригаду, і той швидко зібрав тут колектив бабусь та жіночок, уміло організував їх роботу. Тут же працювала і його дружина – бабуся Палажка. Старечі руки вирощували розсаду, ранні овочі, з ночі відвозили возом на базар в Олександрію. Виручені гроші поступали до каси колгоспу.

Самовіддано трудилися хлібороби, доярки, птахівниці, телятниці та інші працівники. Вони, як і їхні очільники, не знали вихідних, відпусток. Зарівняли ями, окопи, траншеї, відбудували житло. Завдяки натхненній праці людей, колгосп оживав. Побудували добротні свинарники, корівники, пташники, гарний Будинок культури. А головне – відродили у людей віру на краще життя.

Пантелій Лук’янович працював головою колгоспу «Опора» до злиття всіх колгоспів села в один – ім. Чкалова. Микола Харлампійович продовжував працювати головним бухгалтером і в об’єднаному колгоспі до 65-річного віку, потім працював ще й рядовим рахівником та головою ревізійної комісії колгоспу. Залишив роботу у 70 років.

Колгосп «Опора», очолюваний цими фронтовиками, вважався одним із кращих в районі, що дуже радувало їх.

Можна лише по-доброму заздрити витримці, мужності, працьовитості та мудрості керівників–фронтовиків, до яких ще довго зверталися колгоспники за порадами і тоді, коли обидва були вже на заслуженому відпочинку.

Хотілося б, щоб молоде покоління знало не тільки про криваві роки жорстокої війни, а й про самовідданих людей, про їх безкорисливу працю, їх безмежну любов до односельців, їх бажання зробити життя людей, життя свого народу змістовнішим, кращим, наповненим достатком і радістю.

Катерина СОЛОП (Білик), пенсіонерка.

с. Новий Стародуб.

На знімках: славні ветерани Великої Вітчизняної війни і праці Пантелеймон Лук’янович Косаревський та Микола Харлампійович Білик.