(До 175-річчя від дня народження Івана Нечуя-Левицького)
25 листопада виповнюється 175 років від дня народження Старійшини української літератури, письменника, якого читали всі верстви суспільності в усі часи існування української людності за цей період.
Соковита українська мова, прекрасні описи природи, колоритні типи селян, любов до рідного краю, легкість і прозорість стилю завжди захоплювали читачів і слухачів його творів.
Це Іван Семенович Левицький, який прибрав ще собі псевдонім-префікс Нечуй. Він народився в центрі ареалу української мови, української людності, української природи. Ці багатства не могли не вплинути на формування характеру і стилю якраз українського письменника. Підкреслюємо цю українськість в усьому житті Івана Нечуя-Левицького, адже він став палким поборником рідного слова на своїй землі, іноді навіть до комічності, вже в останні роки життя та творчості.
Народився письменник 25 (13-го ст.ст.) листопада 1838 року в містечку Стеблеві Київської губернії в родині священика Семена Степановича Левицького та Анни Лук’янівни Трезвінської. Родина була численною: дід Степан, баба Мотрона, батько, мати, діти Іван, Амвросій, Ганна, Федір та Дмитро.
Батько вирізнявся серед сільського попівства потягом до книги, інтересом до історії рідного краю. В його бібліотеці були праці істориків М.Маркевича і Д.Бантиш-Каменського, літопис Самовидця, твори Т.Шевченка, альманах «Ластівка», які з задоволенням читав юнак. Вже в Києві семінарист знайомиться зі зразками західноєвропейської літератури: «Божественна комедія» Данте, «Дон-Кіхот» Сервантеса, романи Бальзака, твори Пушкіна, Гоголя.
Мати письменника була поетичною натурою, розмовляла добірною українською мовою з гумором, з влучними прислів’ями, знала безліч українських народних пісень.
Початкову освіту Іван здобув дома, а потім навчався у духовному училищі при Богуславському монастирі. 1852 року вступає до Київської духовної семінарії, а відтак до Київської духовної академії. Тут юнак студіює французьку мову.
Випускник духовної академії порушив родинну традицію, відмовився від духовної кар’єри і став вчителювати у світських учбових закладах. Спочатку викладає словесність у Полтавській духовній семінарії, потім російську мову, літературу, історію та географію в гімназіях Коліша, Седлеця, школах Кишинева.
Молодий учитель підпав під поліційний нагляд за зав’язки з Михайлом Драгомановим, київськими «громадівцями», за виступ проти соціального і національного гноблення. Можливо, ці переслідування спричинили його передчасний вихід у відставку у 1885 році. З цього часу І.Нечуй-Левицький живе в Києві, виїжджаючи на тривалий час до Білої Церкви, Стеблева.
Завзятий «хохломан», як характеризували учителя в Кишиневі, переїхав до Києва і повністю віддався літературній справі, оселившись на Пушкінській вулиці. Зі спогадів перед нами постає невеликий, слабосилий, сухорлявий чоловік з тихим, щирим, але слабеньким голосом, лагідний і ясний. Так згадують про письменника Іван Франко і Марія Загірня (Грінченко).
Та це не заважало спокійному і лагідному чоловікові бути надзвичайно впертим і послідовним борцем за українську мову, проти насильницького зросійщення народів Російської імперії. Іван Левицький сам зазнав на собі цих способів брутальної русифікації через освітні заклади. Під час навчання в духовному училищі, а потім академії йому доводилось носити на шиї таблички за вживання українського слова навіть у побуті, ці слова прирівнювались до «сквернословия». А один з професорів академії під час лекції заявив, що «для інтересів держави добре б було спалити українську літературу і білоруську, якби вона з’явилась на світ».
Письменникові болить душа від того, що в народі панує темрява, освіта занепадає, зникає віра людей в покращення свого життя, у розвиток національної освіти, науки, культури. Цю тему Іван Семенович піднімає в романі «Хмари» (1874 р.). Хмари, свинцеві чорні хмари облягли Україну. Шматує їх жорстокий двоголовий російський орел, визискує польське панство, збиткується єврейство, а сини стають перевертнями: з Бубки – Бубковим, Гуркавенка –Гурковенковим, Лемішки – Лемішковським.
Нечуя-Левицького хвилює питання, що буде з українцями, чи збережуть вони свій національний дух, адже денаціоналізована людина - аморальна, вона стає перевертнем («Дві московки», «Причепа»). Думка про те, що стати перевертнем – то непрощений гріх, об’єднує твори на історичну тему («Маруся Богуславка», «В диму та полум’ї», «Запорожці», «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський тощо).
Сказане майже півтора століття тому залишається актуальним і нині.
За подвижницьку працю і у зв’язку з ювілеєм І.Нечуй-Левицький одержав примірник віденського видання, на обкладинці якого золотом було тиснено: «Високоповажному Іванові Семеновичу Левицькому в день 35-літнього юбілею літературної діяльності в ознаку великої пошани від гурту учнів Київської Духовної Семінарії. Київ, 19.ХІІ.1904».
І.Нечуй-Левицький вів жваве листування з багатьма письменниками, видавцями, вченими, громадськими діячами: М.Грушевським, І.Франком, О.Огоновським, І.Белеєм, В.Лукичем, В.Барвінським, П.Стебницьким, О.Кониським, М.Комаровим, Панасом Мирним, І.Шрагом.
В літературознавчому обігові відомо 5 листів Нечуя-Левицького до М.Коцюбинського і 7 листів М.Коцюбинського до Нечуя-Левицького.
Листи перейняті теплотою і сердечністю, вболіванням за здоров’я одне одного і, звичайно, турботою про різні літературні справи.
М.Коцюбинський запрошує старійшину літературного цеху до участі в альманахах, які готують молодші письменники. Його перш за все цікавить повість «Гастролі», яка присвячена не селянству, а новій верстві суспільства – артистам.
Михайло Михайлович дякує за надіслані книги, а їх у меморіальній бібліотеці аж 18 примірників. В листі до Нечуя-Левицького від 18.05.1909 р. М.Коцюбинський пише: «Книжечки Ваші – дорогий подарунок – дістав і прочитав. Яка прекрасна мова! Читав – наче погожу воду у спеку пив. Яке знаття народних звичаїв, народного життя!»
Більшість листів Нечуя-Левицького – це невичерпний біль за українську мову, яку нівечать як цензори, так і видавці-галичани, що змінюють питомо українські слова і закінчення на діалектично-галицькі. Є надзвичайно в’їдливі зауваження, не завжди і справедливі. М.Коцюбинський з властивим йому тактом намагався замирити невдоволені сторони, згладити гострі кути, заспокоїти вже літнього письменника.
Чернігівці за діяльною участю М.Коцюбинського підготували вітальну адресу Нечую-Левицькому з 35-річчям його літературної праці, підписалися 134 чоловіки. Виявом любові до письменника є такі слова: «Ми знаємо, Ви ішли тернистим шляхом, єдиним досі для українського письменника, й не раз терпіли біль. Та у цей день, коли Вкраїна кладе на Ваше чоло лаври, хай іде в непам’ять той біль. Будьте щасливі, як і ми щасливі, що перед світом цілим можемо кликнути гордо: в нас був , є й буде Іван Левицький!»
Цю вітальну адресу зачитував М.Коцюбинський.
У цей поважний ювілей – вже 175 років від дня народження Нечуя-Левицького, ми теж з гордістю підпишемося під вітальною адресою наших мудрих попередників.
Алла Вєтрова, вчитель української мови та літератури, директор Петрівського НВК
На знімках: Іван Нечуй-Левицький у колі членів «Київської громади». 1873 р.; Музей І.Нечуя-Левицького на березі Росі.
