Шановна редакціє!
Звернутися до вас із листом цього разу спонукала публікація «Вони злякалися «Празької весни», вміщена в «Трудовій славі» № 68 від 7 вересня 2013 року. Власне, в цьому матеріалі йдеться про речі давно уже всім відомі, і які, як мовиться, стали надбанням нашої історії. Однак нас, ветеранів праці Петрівських кар’єрів № 3 і 4, засмучує та тенденційність, якою автор статті постійно супроводжує усі свої матеріали, якщо вони хоча б віддалено стосуються соціалістичного минулого нашої країни, усього того, що становило для нас – тоді радянських людей - моральну цінність. Справді, минуле нашої держави не може змальовуватися лише однотонними фарбами, вистачало у ній всього: і хорошого, і негативу. Однак, якщо вже давати такі категоричні оцінки, то треба хоч намагатися бути об’єктивним, а не подавати усе виключно під одним кутом зору. Тим більше, що ми маємо вже можливість щось із чимось порівнювати. Та наша колишня країна надзвичайно високою ціною врятувала світ від фашистської загрози, а вже через п’ять років після спустошливої війни майже повністю відновила народне господарство. Радянська Україна впевнено просувалася в число світових лідерів за випуском продукції промисловості та продовольства, а відтак – підвищенням рівня добробуту громадян. Ми досить швидко й успішно подолали проблему безробіття, створили систему безоплатного лікування, навчання, забезпечення житлом. Це було погано чи ні? Між іншим, в тій нашій Радянській країні, яка так не до душі авторові, різниця між мінімальними та максимальними зарплатами і пенсіями становила не більше, ніж два рази. Ну нехай десь з урахуванням північного коефіцієнта чи специфічних умов роботи, як, наприклад, в шахтному виробництві, - в три – три з половиною рази. Але ж не в двадцять разів, як це має місце в деяких капіталістичних країнах, і тим більше не в сто з гаком, як це ми маємо сьогодні у нас. То це добре чи погано? І якщо добре, то для кого саме? Аби не бути голослівним, наведу власний приклад. Я пішов на пенсію в 1980 році, отримавши тоді максимальну для своєї категорії працівників пенсію – 120 крб. А головний інженер комбінату отримав персональну пенсію 130 крб. Чи варто нагадувати, скільки тоді коштували хліб, квартплата, одяг, сірники… Та будь-що, до дрібниць включно? Та й «його величність долар», перед яким сьогодні усі так посхилялися, тоді коштував не дорожче 90 коп.
Отож хотілося б, аби пан Анатолій, поклавши руку на серце, зізнався: невже сьогодні трудовому люду справді краще живеться, ніж за СРСР? Між іншим, Анатолію Васильовичу, ми з Вами живемо в будинках, збудованих саме тією нелюбою Вам країною, інфраструктура, яка їх обслуговує, - також належить ще до тієї доби. І таку можливість забезпечили нам наші діди, батьки, та й ми самі, як мовиться, осторонь не стояли. Тим часом радянської держави немає ось уже понад двадцять років. Де в нас у селищі чи в районі зводяться новобудови, в які заселятимуться уже нові покоління українців? Не підкажете? Отож-бо! Не переконаний, що ми з Вами їх за нашого життя вже побачимо. Тож, може, оцінюючи наше з Вами минуле, варто було б стати трохи поміркованішим, розсудливішим?
Утримати завоювання соціалізму нам, на жаль, так і не вдалося, і це справді стало трагедією колишньої країни. Адже перед тим, як ми втратили ту нашу державу, здавалося, вона пройшла значно серйозніші і складніші випробування. Чого варта лише Велика Вітчизняна, від якої постраждали усі без винятку родини. Не думаю, що й Ваш рід усі воєнні лихоліття обійшли стороною Тож, можливо, хоча б заради памяті тих, хто загинув, захищаючи країну від фашизму, не варто було б з такою наполегливістю топтатися по їх ідеалах, по їх переконаннях, навіть якщо вони в чомусь Вам і не до душі? Тим більше на тлі того, що відбувається сьогодні з Україною, економіка якої зруйнована більше, ніж після Другої Світової війни.
Хочу звернутись до працівників редакції ще й з такого приводу: зараз триває передплатна кампанія, в тому числі й на улюблену нами районку. Однак ми переконані: якщо газета тенденційно висвітлюватиме подібні речі, тим самим принижуючи, ображаючи представників старшого покоління, передплатників може поменшати, адже не секрет, що саме люди старшого віку є найбільш відданими й найстабільнішими її читачами.
Знову ж таки – не закликаю ідеалізувати нашу радянську минувшину: там справді було усякого. Зрештою, навіть в родинах між рідними людьми трапляються непорозуміння, недоречності. Що вже казати за багатомільйонну країну?! Однак хіба там не було нічого доброго, справедливого і привабливого? Хіба погано, що до вищого законодавчого органу ми обирали понад п’ятдесят відсотків робітників, селян, трудової інтелігенції? Зарплата у них, між іншим, була такою ж, як і за основним місцем роботи. Десь на початку 90-х цю тенденцію стали висміювати, мовляв, куховарка не здатна якісно управляти країною. Ну тепер ми можемо порівняти, як «накерували» так звані професіонали – юристи та економісти. Не для своєї, звісно, кишені (там, схоже, все в порядку), а для держави загалом. На чию користь виходить порівняння? До речі, перша в світі спроба створити державу робітників і селян не була такою вже й невдалою. І підтвердженням цьому є не тільки перший у світі супутник, перший у світі космонавт, а й найвищі темпи індустріалізації, найвищі темпи будівництва соціального житла.
До речі, про супутник… Пригадую, коли ще зовсім молодим практикантом я прийшов працювати на Часов-Ярський рудник, саме тоді на увесь світ прогриміла звістка про запущений нашою країною перший супутник землі. Преса багатьох зарубіжних країн з неприхованою заздрістю та недоброзичливістю коментувала цю подію, мовляв, країна напівголодна, а вони в супутники бавляться. Одна стаття, яку у нас також тоді цитували, так і говорила: «Вони свій цукор та інші продукти запустили на орбіту». На що мій тодішній наставник заявив: «Ми ще б і чоботи запустили, аби тільки вам носа утерти…» І це була не лише його позиція, такою була суспільна точка зору – підтримувати усі ті речі, які становлять предмет гордості усієї країни. Така сама гордість у нас була й тоді, коли ми успішно й достроково виконували завдання чергових п’ятирічок, освоювали цілинні землі, запускали в дію нові енергоблоки, заводи, сільськогосподарські агроформування…
Зараз інколи думається: гаразд, маємо незалежність. Можливо, й справді це реалізована мрія усього народу, хоча, погодьтеся, будь-чиє намагання висловлюватися від імені усього народу звучить не надто переконливо. Однак давайте на хвилину уявимо собі, що було б з нашою Україною, аби їй у 1941-му самій довелося протистояти фашистській навалі, особливо, якщо рівень її боєготовності був би таким, яким його маємо сьогодні? Гадаєте, вистояли б? А якби, пане Анатолію, свого часу Ви не встигли отримати квартиру від держави, думаєте, змогли б придбати її на Вашу сьогоднішню заробітну платню? Чи оплатити навчання у вузі собі та своїм дітям без ущербу для сім’ї? Можна, звичайно, продовжувати й надалі акцентуватися лише на недоліках нашої колишньої держави (добре, якщо Ви знаєте країну, в якій їх немає). Але якщо хочете, щоб Вам довіряли люди, то принаймні намагайтеся подавати інформацію неупереджену, об’єктивну, незалежну від особистих симпатій та уподобань. Переконаний, від цього районна газета лише виграє.
Іларіон Глущенко, голова ради ветеранів Петрівського кар’єру № 3, 4.
