Гордість Петрівщини
Сьогодні минає рівно два роки, відколи зупинилося серце талановитого хірурга, доброзичливої, приязної, шляхетної людини Миколи Васильовича Амброзяка.
Ще у далекому в 1951 році до Олександро-Мар’ївки з Івано-Франківщини переселилася родина Василя Миколайовича та Галини Іванівни Амброзяків. У родині, де панували злагода і доброта, де шанувалися християнські цінності, зростало троє дітей: Микола, Парасковія і Анна. Всі вони згодом здобудуть вищу освіту.
Першим з родинного гнізда випурхнув Микола. Закінчивши у Кривому Розі гірниче училище, здобув фах електрика, став працювати на шахті. Звідти пішов на армійську службу, а повернувшись до Олександро-Мар’ївки - став працювати електриком, брав участь в електрифікації району.
Керуючий відділком Г.Г.Бондаренко звернув увагу на меткого і дисциплінованого юнака та запропонував дирекції радгоспу «Петрівський» направити М.В.Амброзяка до медичного інституту як стипендіата господарства.
Учився Микола Васильович старанно, а ще щоліта у складі студентських будівельних загонів працював на важливих новобудовах. Зокрема, прокладав залізничну колію на нафтопромисли Тюмені.
А тим часом Аня за комсомольською путівкою поїхала на будівництво «Південмашу» до Дніпропетровська. Трохи раніше туди прибула сестра Паша. Обидві, працюючи вдень, навчалися вечорами.
Микола Васильович вже був студентом шостого курсу, коли першокурсницею медінституту стала Аня, а Паша вступила до сільськогосподарського інституту, щоб стати агрономом.
У серпні 1969 року М.В.Амброзяк з дипломом хірурга прибув до районної лікарні. Уявляв, як урочисто зайде до головлікаря, подасть диплом і направлення. Та урочистості довелося відкласти: на вході до хірургічного відділення стояв очманілий від перевтоми колега і наказав швидко перевдягнутися, розмити руки і бігти до операційної робити невідкладну операцію.
42 роки Микола Васильович присвятив хірургічній справі. Пригадав випадок, як доставили у відділення механізатора, ступню якого притисло гусеничним трактором до бетонної плити. Жахливе місиво з уламків кістки, порвані сухожилля, знівечені м’язи вперемішку з землею побачив хірург. В таких випадках, щоб гарантувати життя потерпілому, ступню належало ампутувати. Та Микола Васильович почав відновлювати кістку, терпляче з’єднуючи уламки і тріски, з’єднав сухожилля… Коли скінчив, подумки звернувся до Бога. Ступню чоловікові таки вдалося врятувати.
Не злічити скільки тисяч операцій здійснив М.В. Амброзяк. З них 3 – унікальні, на серці… Батько з сином закололи кабана, досхочу поїли свіжини, запили сивухою. З чого спалахнула сварка - вже ніхто не пам’ятає. Але батько ухопив заточку для забою свиней та ударив нею сина в груди. Молодик був приречений, бо заточка травмувала оболонку серця. Був пізній вечір, на допомогу санітарної авіації годі було й сподіватися. І Микола Васильович зважився оперувати сам, хоч в операційній райлікарні, де не було відповідних умов і обладнання, це було навіть теоретично неможливо. Однак рішучий і, безперечно, відважний хірург переміг смерть. Іншим разом посварилися на кухні розігріті спиртом молодята. Після словесних перестрілок кохана вхопила кухонного ножа і вдарила чоловіка в груди. І знову від неминучої смерті молодика врятували знання і руки талановитого хірурга. Ще був випадок, коли немолода жінка вела на пасовисько козу, тримаючи вістрям догори металевий пакіл. Спіткнулася і впала грудьми на те вістря. Здавалося, шансів вижити у старенької не було: похилий вік, слабеньке серце, жахлива рана. Та передчасну смерть і цього разу відвернув хірург М.В.Амброзяк.
Не хочеться вірити, що така талановита, безкінечно добра, дуже потрібна суспільству людина передчасно пішла з життя, однак через напружену роботу та моральні стреси кілька років тому в Миколи Васильовича стався крововилив у мозок. Він відчайдушно намагався відновити працездатність, робив фізичні вправи, молився Богу. На певний період відновив самопочуття, навіть на службу повернувся…
Дуже багато петрівчан, зокрема всі медичні працівники прийшли провести в останню путь свого славного колегу - М.В.Амброзяка, неординарну особистість, хірурга Божою милістю.
Віктор ВЕНДРОВ, журналіст-ветеран.