У 90-літній історії нашого району є ще одна ювілейна дата, від якої розпочався новий курс і бурхливий розвиток нашого краю. 50 років тому, в січні 1963 року, Петрівський район вийшов зі складу об’єднаного Олександрійського виробничого управління і знову став самостійним адміністративним формуванням. У тому ж році Петрове отримало статус селища міського типу.
У перші дні нового року було сформовано управління сільського господарства, головним інженером якого став Григорій Данилович Аришака - досвідчений інженер-механік, готовий запропонувати або підтримати раціоналізаторські пропозиції, відмінний організатор, інтелектуал, людина з різноплановими інтересами, цікавий і веселий співрозмовник. Пригадується, як його дотепні кпини стосовно несумлінного працівника впливали на того дієвіше, ніж будь-які суворі стягнення.
Працювати йому було складно, адже в абсолютній більшості господарств на посадах головних інженерів у ліпшому випадку працювали випускники технікумів, лише один мав вищу освіту, було кілька без спеціальної освіти – з числа досвідчених бригадирів «сталінського» гарту.
Існувала практика матеріального і морального заохочення механізаторів, які довго експлуатували трактори без капітального ремонту. Григорій Данилович рішуче виступив проти цього, вважаючи, що техніка потребує планового системного догляду. Він вимагав зробити графіки проведення першого і другого техоглядів і неухильно дотримуватися їх. Надавав і практичну допомогу у проведенні розрахунків і складенні графіків.
У роки, коли Г.Аришака очолював інженерну службу райсільгоспуправління, було запроваджено конкурси серед механізаторів - чудова і дуже дієва форма навчання та обміну досвідом. Запам’ятався один з таких конкурсів на звання кращого механізатора. Уявіть собі: край поля, на стартовій лінії півтора десятки гусеничних тракторів, біля них в охайних комбінезонах, «при повному параді» трактористи. Останній інструктаж перед стартом – орати швидко і якісно, не допускаючи перевитрати пального, без порушення техніки безпеки. Злетіла в небо ракета, заревли двигуни - і почалося змагання. По завершенню оранки – перевірка якості ріллі, замір залишків пального, аналіз порушень. Перше місце здобув того разу механізатор колгоспу ім. ХХ з’їзду КПРС Вадим Тимофійович Манько. Цікаво і повчально проходили також конкурси стригалів овець, майстрів машинного доїння.
Будучи захопленим багатогранною роботою, Григорій Данилович задля збереження досвіду вирішив зафіксувати на кіноплівці цікаві моменти діяльності інженерно-механізаторської спільноти. Було придбано кінокамеру, запас плівки та реактивів, кінопроектор. Першим кінооператором став В.І.Піскун, який пізніше пройшов великий шлях у сільськогосподарському виробництві і став начальником районного управління сільського господарства.
У 1972 році Г.Д.Аришаку призначають керуючим райоб’єднанням «Сільгосптехніка». Тут з новою силою розквітнув його талант унікального організатора виробництва, творця матеріальних і соціальних благ. Він знаходив резерви там, де їх не помічали інші. В селі, яке припинило існування, побачив шлакобетонні стіни колишнього корівника, знайшов спосіб розрізати їх на блоки, щоб використати для розширення складських приміщень. Залишки забутої Богом і людьми вузькоколійки також стали «трофеєм» підприємства і були з користю використані. Дбав не лише про розвиток виробничої бази, а й про культурні та духовні запити працівників. «Сільгосптехніка» мала власний клуб, в якому працювали штатні працівники-культорганізатори. Творчі колективи – хор, духовий оркестр, солісти-вокалісти були серед кращих в районі. На території підприємства збудували їдальню, а щоб страви були не лише смачними і поживними, а й дешевшими, мали підсобне господарство, в якому утримували свиней, корів. Корми для тварин вирощували на власних угіддях, крім того, механізатори «Сільгосптехніки» допомагали збирати врожай колгоспам району.
На базі підприємства було створено першу в районі СТО для надання послуг автомобілістам і, зрозуміло, отримання додаткових прибутків. Тут було, в числі перших в області, запроваджено метод вузлового ремонту. Спеціалісти, прибувши в колгосп до «хворого» комбайна, не розбирали в полі двигун, а ставили резервний, знятий же ремонтували в майстерні, що значно поліпшувало якість ремонту. Вже тоді підрозділи «Сільгосптехніки» мали мобільний зв’язок (з допомогою радіостанцій), що значно поліпшувало оперативність і ефективність роботи. Ефективним був і бригадний метод роботи автомобілістів.
Мені, на жаль, так і не вдалося з’ясувати – скільки житла збудувала «Сільгосптехніка» за роки керівництва Григорія Даниловича. Однак за найскромнішими підрахунками - не менше 50 квартир.
Г.Д.Аришака був дуже порядною і скромною людиною. Допоки керівники подібного рівня будували котеджі, дачні будинки, купували нові автомобілі - у нього за клопотами про підприємство, про людей до вирішення власних проблем, як мовиться, не доходили руки.
Хочу сказати кілька слів ще про одну людину – сучасника і соратника Г.Д.Аришаки. Це колишній начальник управління сільського господарства Яків Якович Яковенко. Він був першим директором радгоспу «Петрівський», створеного шляхом відокремлення частини угідь радгоспу «П’ятихатський». Безперечно, йому значною мірою належить заслуга, що хутір Петрівський, який став центральною садибою нового радгоспу, протягом досить короткого часу став охайним населеним пунктом з рівними вулицями, сучасними будинками, восьмирічною школою, Будинком культури.
На посаду начальника райсільгоспуправління Якова Яковича призначили в той непростий період, коли постало завдання підвищувати урожайність кукурудзи, яку тоді вважали «стратегічною» культурою. У порядку денному стояли і такі завдання, як скорочення до мінімуму ручної праці, зменшення собівартості продукції, відмова від квадратно-гніздового способу сівби просапних. Складність полягала у тому, що не вистачало пристроїв для знищення бур’янів у рядках і їх доводилося виготовляти в ремонтних майстернях. Для запровадження нових технологій не вистачало гербіцидів, новітніх засобів для їх внесення. Водночас ставилося завдання спорудження сучасних силосних споруд, вдосконалення і нарощування потужності кормоцехів, впровадження агрегатів виготовлення вітамінного борошна і гранул. Мені запам’яталося і те, що Я.Я. Яковенко поважав працю журналістів, підказував, які проблеми і процеси найактуальніші.
Він, як і Г.Д.Аришака, дуже багато зробив для розвитку району. Та, на жаль, його перевели на роботу в обласні управлінські структури. Дуже шкода, що майже все добре, зроблене цими непересічними керівниками, їхні наступники не зуміли закріпити.
Віктор ВЕНДРОВ, журналіст-ветеран.
