Визволення України почалося після Сталінградської битви (листопад 1942 — лютий 1943 р.), яка поклала початок корінному перелому у війні на користь СРСР. Перші населені пункти України в східному Донбасі були звільнені в грудні 1942 р. Остаточне ж визволення українських земель почалося в ході Курської битви (5 липня—23 серпня 1943 р.). 23 серпня війська Степового фронту звільнили Харків. У вересні - жовтні 1943 р. розгорнулася героїчна битва за Дніпро, уздовж якого німці намагалися створити неприступну лінію стратегічної оборони («Східний вал»). Щоб підкреслити важливість цих дій і запалити війська на бойові подвиги, Ставка Верховно¬го Головнокомандування перейменувала Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний фронти відповідно в 1-й, 2-й, 3-й, 4-й Українські. Це робилося заради агітації і пропаганди. Трагедія ж цих визвольних днів в Україні полягає в тому, що за час боїв з фашистами так званими польо¬вими військкоматами мобілізували цілими селами і без всякої підготовки та без зброї кидали на багнети німців українську молодь. Стратегічної потреби в цьо¬му не було. Просто було всьому народові продемонст¬ровано безжальне ставлення сталінської системи до свого народу.
Кульмінацією битви за Дніпро стало визволення від окупантів Києва. Сталін, ігноруючи реальне співвідношення сил, наказав за будь-яку ціну звільнити Київ до річниці Жовтневої революції 1917 р. Ціною величезних людських втрат радянські війська 6 листопада 1943 р. звільнили місто. За визволення столиці України понад 1000 солдатів і офіцерів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
1944 р. радянське командування силами чотирьох Українських фронтів, які налічували понад 2,3 млн. осіб, здійснило серію блискучих наступальних операцій, остаточно визволивши територію України.
Радянським військам протистояла гітлерівська група армій «Південь» (командувач — генерал-фельдмаршал Е.Манштейн, із березня — генерал В. Модель), яка налічувала 1,8 млн. осіб.
Отже, битва за визволення України тривала 22 місяці. Після вигнання ворога з української землі бойові дії перемістилися на територію Центральної та Південно-Східної Європи. Війська 1-го Українського фронту визволяли від гітлерівських загарбників польські землі, а у квітні-травні 1945 р. разом з Білоруськими фронтами провели Празьку операцію, у ході якої був завершений розгром нацистської Німеччини, штурмували Берлін. 2, 3, 4-й Українські фронти взяли участь у звільненні від нацистської окупації Румунії, Угорщини, Болгарії, Югославії, Австрії, Чехословаччини. Війська 2-го Українського фронту брали участь і в розгромі Квантунської армії Японії на Далекому Сході.
Житель Петрового, ветеран Великої Вітчизняної війни, учасник визволення нашого району Михайло Григорович Куницький про ті часи згадує так:
- Це був 1943 рік. Я тоді якраз працював у колгоспі ім. Якіра (згодом, після того, як цього видатного полководця назвали «ворогом народу» і знищили, перейменованому на «ім. Калініна»), випасав лошат. Голова колгоспу Бирюк запропонував вчитися на тракториста. Після місячного навчання у Петрівській МТС отримав новенького трактора «Універсал». Встиг попрацювати на ньому лише одне літо, коли розпочалася масова мобілізація на фронт. Загнав трактора у гараж, зняв магнето і надійно (як мені здавалося) заховав. Біля військкомату нас зібралося чоловік 800, яких відправили до Йосипівки і три дні вчили стріляти, після чого відразу направили на передову, яка вже була на правому березі Інгульця. Нам видали гвинтівки «СВТ» з п’ятьма набоями. Гвинтівка була настільки недосконалою, що після кожного пострілу її слід було розбирати і чистити. Тож бійці намагалися збирати кращу зброю, яка лежала біля загиблих.
Нас приєднали до 214 стрілецького полку 73-ї гвардійської стрілецької дивізії. Я потрапив до мінометного взводу. Так ми вигнали ворога до Власівської балки. Там я вбив першого німця. Далі, біля Бабенкового, наткнулися на спротив ворога, який зайняв вигідну оборону за могилою, ми ж опинилися у лощині. Змушені були окопатися й чекати. Чекання розтягнулося на 4 місяці. Було холодно, голодно, лили сильні дощі, а за ними вдарили морози. За всю війну це був найжахливіший період. Розвідка щоночі не давала позитивних результатів, але все ж згодом виявили слабке місце ворога і оборону прорвали.
Обслуговуючи міномет, я носив плиту, а потім був призначений наводчиком - четвертим. Досі у вухах лунає команда: «Четвертий! По цілі – вогонь!». Стріляв влучно, був відчайдухом, тому завжди отримував схвальні відгуки від командира полку – двічі Героя Радянського Союзу Давиденка. Гарною людиною був, жалів юних солдатів, сам завжди ішов в атаку першим. А інший командир (не пам’ятаю ні звання, ні прізвища) був злющим, карав за найменшу провину, його дуже не любили й боялися.
Так з незначними бойовими сутичками дійшли до Дунаю. На румунському кордоні мене поранило в плече осколком. У медсанбаті пролежав лише два тижні, після чого повернувся до своєї роти. Тоді мене вже призначили командиром відділення й присвоїли звання молодшого сержанта.
У Румунії бої стали слабшими – німці тікали чимдуж, а вже у Болгарії знову довелося повоювати інтенсивніше. Пам’ятаю, люди там до наших військ ставилися дуже вороже. Зовсім по-іншому зустріли нас у Югославії. Всі віталися, обіймали, раділи. Кожен житель допомагав, чим міг – одягом, продуктами, називали братами.
Німці притихли, ніби їх і не було. Але одного дня я вистежив фашистського розвідника, який визирав із-за року одного з будинків. Доповів про це капітану, той призначив бійців, викинув біле полотнище, і ми пішли у тому напрямку, де я побачив розвідника. Так завдяки військовій хитрості ми взяли в полон 73 німецьких солдати. Мене за це нагородили Орденом Слави ІІІ ступеня, пізніше до нього приєдналися Орден Червоної Зірки, «За заслуги перед Отечеством», медалі «За отвагу», «За бойові заслуги», «За звільнення Белграда» та інші (усього 8 штук, деякі з них уже не пам’ятає, як і де поділися).
В Угорщині на Дунаї фашисти зірвали всі мости. Ми зайняли оборону й готували переправу. Там мене вдруге поранило. Осколками снаряда роздробило ногу й присипало землею. Бійці знайшли мене аж через добу. Два місяці медсанбату. Ногу рятували, як могли. Ще не зовсім долікувавшись, знову повернувся у свою роту, яку очолював уже командир Боєв.
Далі з незначними боями пройшли Австрію. На підступах до Німеччини зустрілися з американськими військами. Спочатку почали стріляти один в одного, а розібравшись, потоваришували, обіймалися, цілувалися. Вони частували нас «диковинними» для нас продуктами – консервованими м’ясом та овочами, кавою, шоколадом, цукерками. Американські солдати були одягнені, як кажуть, «з голочки», взуття було добротним шкіряним, солдатська форма ледь не щойно випрасувана, а ми, після виснажливих боїв та далеких переходів стояли перед ними в обмотках, у рваному лихенькому одязі, брудні й голодні. Так поряд і дійшли до Берліну майже без боїв. Там простояли понад місяць, коли надійшов наказ «В Росію!». Стали повертатися назад тим же шляхом. У Румунії в місті Турносіверин чекали, вартуючи, чи не активізуються, бува, фашисти до 1947 року. Лише тоді дізналися, що нас хотіли направити на Далекий Схід на війну з японцями, але, доки ми йшли, конфлікт вичерпався.
Згодом нас ешелонами вивезли додому. Я прибув в Олександрію і пішки підтюпцем побіг на Петрове. У рідному гніздечку на Березнігуватій, яке й будинком не можна було назвати – невеличка мазанка – знайшов сестру, з якою жили разом до війни, бо батьки разом з двома іншими дітьми повмирали ще в голодному 33-му. Ще одна сестра жила на території колгоспу ім. Леніна.
Знову пішов працювати в колгосп, сів на трактора, яким обслуговував поля на значній частині району, бо техніки залишилося мало, та й багато трактористів не повернулися в рідне село. Було дуже важко – голод, розруха, холод, але працював добре, за що отримував подяки й грамоти. Коли колгосп допоміг збудувати хату, одружився. Дружина, Віра Григорівна, працювала дояркою. Разом зростили трьох дочок і щасливо прожили 52 роки. Після трактора пересів на комбайна, на якому й працював до 59-ти років, та через понівечену ногу (яку таки згодом все ж ампутували) мусив піти на різні роботи. Після виходу на пенсію ще довго працював фуражиром, кочегаром тощо. Коли померла дружина Михайла Григоровича, він забрав до себе онука, який допомагав вести господарство, а потім перейшов жити до середньої доньки Ліди, з якою проживає й по нині.
23 листопада Михайло Григорович святкуватиме своє 90-річчя. Не зважаючи на поважний вік, на прожиті буремні роки, він сповнений енергії, життєрадісний, має ясну й добру пам’ять, охоче спілкується, бавиться з онучатами, допомагає по господарству. Тож побажаємо йому ще довгі роки топтати ряст та бути при доброму здоров’ї.
Валентина РЯБОКОНЬ.
На знімках: гвардії сержант М.Г Куницький (справа) з другом (фото 1945 року. Румунія); під час відвідин заступникомголови райдержадміністрації Т.Панетою та головою ветеранської організації району О.Гіюком з донькою Лідою та онучком.
