Життя з надією
Віра Іванівна Сім’ян народилася на Миколаївщині перед початком війни. В сім’ї була третьою дитиною. Як і для багатьох ровесників, на їх долю випали важкі роки війни, післявоєнної розрухи та голодного 1947 року. Мати, рано залишившись сиротою, отримала виховання у прийомній сім’ї, її брати та сестри працювали у наймах. Батько з перших днів війни пішов на фронт. Прощаючись, міцно притиснув дітей і попросив дружину берегти їх. Неодноразово писав про це у листах, які приходили з фронту. Мати, як могла, берегла, хоч це було й непросто. Наприклад, закраявся в пам’яті випадок, коли німецький солдат, сидячи за їх столом, їв халву. П’ятирічна сестра Рая попросила його дати шматочок. У відповідь той скрутив дулю. З дитячою наївністю вона відповіла тим же. Розлючений німець направив на неї ствол пістолета і лише після довгого вмовляння матері, опустив зброю. Виївши до крихти, пішов геть, залишивши порожню коробку, яка ще довго нагадувала про ту страшну хвилину.
Дітей мати вберегла, але батько з фронту все не повертався. Довго чекали, ходили до ворожок, разом з іншими вибігали на вулицю, зачувши звуки літака, махали руками і просили привезти їх батьків.
На початку 1947 року отримали повідомлення про те, що батько пропав безвісти. Осиротіла сім’я ледь зводила кінці з кінцями, але вдруге заміж мати так і не вийшла, та й діти не хотіли, щоб їх виховував чужий дядько. Подолавши усі труднощі, сама виростила, вивела в люди усіх трьох. Прожила 91 рік, долаючи страшний біль у руках і ногах, натруджених тяжкою чоловічою працею.
Ставши дорослими, діти взялися за пошуки будь-яких відомостей про батька. Писали листи до Міністерства оборони, їздили по селах Молдови, де були поховані солодати-земляки. Але все було марним.
Вже пішли з життя брат і сестра, а Віра Іванівна не полишала надії дізнатися хоч щось про батька. І ось на сторінках районки прочитала статтю Вадима Кияшка про роботу пошуковців у нашому районі, тож звернулася до нього. Через деякий час отримала відомості про дядька, який загинув у жорстоких боях під Севастополем, і деякі відомості про батька, який загинув під Одесою.
З великою вдячністю до Вадима Миколайовича та побажанням успіхів у такій потрібній кропіткій роботі, жінка має надію отримати хоч якісь відомості про місце поховання батька – Івана Григоровича Савова, щоб вклонитися його останкам та вилити на його могилі біль і сльози за скалічене сирітське дитинство, розповісти про довге марне чекання і про незгасаючу надію на зустріч.
Валентина РЯБОКОНЬ.
