Він дуже любив це свято
День Перемоги було встановлено Указом Президії Верховної Ради СРСР 8 травня 1945 року (ще до підписання акту про капітуляцію Німеччини) як було сказано в документі: «…на згадку про переможне завершення Великої Вітчизняної війни радянського народу проти німецько-фашистських загарбників». Та у 1948 році Сталін вирішив, що святкувати нічого, адже наслідки перемоги виявилися надто жахливими, тож це свято було скасоване і 9 травня знову стало звичайним робочим днем. Статус державного свята День Перемоги повторно отримав аж у 1965 році.
З того часу 9 травня стало одним з найулюбленіших свят усього народу. Впродовж багатьох років святкові колони сяяли блиском орденів і медалей фронтовиків-переможців. Та з плином часу їх ставало все менше і менше, голови тих, хто залишався в строю, все дужче сивішали. Нині ж справжніх фронтовиків залишилося зовсім мало. А цими днями, а саме 16 травня, пішов з життя ще один з них – Іван Степанович Васюта.
Він народився в Петровому 2 жовтня 1926 року. До війни встиг закінчити 7 класів. А в 17 років, відразу після звільнення Петрового від окупантів, був призваний польовим військкоматом і як і сотні юнаків відправлений на передову, яка тоді проходила через Водяне, Бабенкове та інші села району. Тут більшість їх, не навчених, часто навіть не переодягнених у військові однострої та майже не озброєних - і полягли. З жахом і гіркотою згадував це Іван Степанович, розповідаючи своїм дітям і онукам про перші бої, про те, як гинули друзі.
У складі Другого Українського фронту довелося йому воювати на Черкащині, в районі м. Сміла, а пізніше - в Бессарабії, брати участь в Яссо-Кишинівській операції. Його фронтові дороги пролягли через Бєльци, Резіна, Ясси, далі – через Бухарест, Будапешт, озеро Балатон, міста Чехословаччини. Закінчив війну в Братиславі. Та нескоро ще повернувся додому, довелося продовжувати військову службу аж до 1951 року.
Після демобілізації протягом деякого часу працював кіномеханіком, а потім пішов на курси водіїв у Кіровограді. Після закінчення курсів довелося пішки йти додому. Йшов до Петрового два дні, заночував біля Новгородки в скирті соломи.
Спочатку влаштувався на роботу в автоколону (відому петрівчанам свого часу, як авторота), пізніше перейшов в РО «Сільгосптехніка». Першим його автомобілем стала старенька «полуторка» ще довоєнного зразка. Техніка ця була дуже ненадійною, не було дня, щоб щось не виходило з ладу. Ще ненадійнішими виявилися модифікації цих автомобілів, які працювали на газогенераторних двигунах. Коментуючи чиїсь слова, що, мовляв, «полуторки» дійшли до Берліна, казав, що насправді їх туди донесли на своїх плечах солдати. Зате з повагою згадував наступний автомобіль, на якому довелося працювати – «ЗІС-5». Це був простий, невибагливий і витривалий транспорт, який навіть у 25-градусний мороз заводився «з-пів оберта». Його Іван Степанович вважав автомобілем-героєм, який разом з бойовою технікою допомагав здобувати перемогу.
Як кращого водія, І.Васюту відрядили в м. Горький, де отримав на заводі новий автомобіль «ГАЗ-51». На ньому пропрацював багато років. По бездоріжжю, коли ще майже не було доріг з твердим покриттям, за будь-якої погоди перевозив вантажі, відбудовуючи народне господарство. Згадував, що в Олександрію їздили через Новоселівку, Чечеліївку, взимку – по кризі Інгульця. Пропрацював водієм більше 40 років, завжди був прикладом для інших, користувався неабияким авторитетом серед товаришів.
Разом з дружиною Катериною Павлівною (також вже покійною) виховав сина Василя і доньку Тетяну, дочекався двох внучок і правнучку. Онука Олена Шевченко і правнучка Аня згадують дідуся як найріднішу людину. Згадують його розповіді про війну і життя, його доброту і любов, як катав їх на своїх плечах, як завжди цікавився, чи все гаразд.
День Перемоги був його улюбленим святом, а пам’ять про війну і бойових друзів – священною. Зберігав, як реліквію, трофейний німецький котелок. Останнім часом вже за станом здоров’я не міг брати участі в святкових заходах, але завжди чекав 9 травня з нетерпінням і радістю.
Ось такою була доля ветерана-фронтовика і ветерана праці Івана Степановича Васюти – доля ще одного з мільйонів простих людей, простих рядових тієї непростої війни. Вічна їм пам’ять і вічна слава!
Анатолій РЯБОКОНЬ.
