Світлій пам’яті земляків-повстанців…
(Прождовження. Поч. у № 23)
За деякими спогадами мешканців Чечеліївки будьоннівці «гостювали» і в іншому козацькому селі – Зеленому, де також залишили про себе недобру пам’ять.
Повстанський загін у Чечеліївці під командуванням отамана Сави Ярового (з матеріалів кримінальних справ, наведених у 4т. дослідження «Реабілітовані історією»), очевидно, діяв тривалий час (принаймні протягом 1919-1920рр.). Він мав чітку організаційну структуру, був розділений на сотні, мав уповноважених з мобілізації, комендатуру, розвідку, яка вчасно попереджала повстанців про наближення ворога. Отаманом, за свідченням багатьох місцевих старожилів, був місцевий мешканець Сава Яровий, скоріш за все, колишній сотник армії УНР (я знав це прізвище з розповіді батька ще задовго до видання в 2007р. науково-документального дослідження «Реабілітовані історією»). Що переконливо свідчить про правдивість і міцність людської пам’яті. Він, як і багато інших повстанців, здобув бойовий досвід у роки Першої світової війни.
На напрямах, придатних для кавалерійської атаки, селяни виклали борони штилями догори (тому повстанців прозвали «штильщиками»), щоб унеможливити навальну атаку кавалерії. Але бій був нерівним. Повстанці мали лише гвинтівки, можливо, кілька кулеметів, але обмежений запас набоїв. У декого – мисливські рушниці, вила… Ворог значно переважав у озброєнні, живій силі, і це в умовах, коли повстанцям потрібно було вести кругову оборону, а село було досить великим (протяжність з півночі на південь, зі сходу на захід - близько п’яти км). Це дуже ускладнювало оборону. Будь-який оперативний маневр силами повстанців був майже неможливим. Та і не всі вони мали належний бойовий досвід, бо були хліборобами з руками, звичними до плуга, а не до зброї. Та й сама атака червоних, здебільшого, здійснювалася з кількох напрямків. Бій тривав протягом дня. Карателям вдалося ближче до вечора встановити кулемет на сільській церкві, що знаходиться в центрі села, і звідти поливати вогнем будь-яке скупчення людей, а не лише озброєних повстанців.
Воювати проти селян значно простіше. Це не те, що воювати проти регулярних польських військ, де будьоннівці отримали належний опір.
А тепер про розповіді односельчан. Всі вони заслуговують на довіру, бо ніхто з них не мав ніякої особистої зацікавленості у свідченнях, і розмова відбувалася ще в радянські часи, що було не зовсім безпечно.
І.Г.Гудков (нині покійний) - у минулому простий сільський трудівник. Все життя чесно і сумлінно пропрацював механізатором у колгоспі «Перше травня». Жив по-сусідству з моїми батьками. Жодного разу ніхто його не бачив нетверезим. Певний час працював у місцевій школі вчителем ручної праці. Розповідав особисто мені ще в 80-ті роки:
«Село горіло, майже всі хати тоді були під стріхою, на дорозі було багато вбитих людей, бо по селу била артилерія… Наступного дня, після розстрілу захоплених у полон повстанців, ескадрон виходив із села. До церкви сходилися згорьовані люди для організації похоронів. Стара і крива на одну ногу жінка невчасно з’явилася на шляху командира ескадрону. Зі словами: «К....ва старая дорогу перешла, не повєзьот» - він шаблею відрубав їй голову, і та покотилася по землі...»
Малиш Одарка Ільківна (1904-1993рр.): «Повз нашу хату (ми ховалися на городі) верхові червоноармійці нагайками гнали Ярового (вона не називала ім’я, ми ще дітьми чули це мимохідь з розмови баби Одарки з сусідками). У нього по лікоть була відрубана рука. Він стік кров’ю і помер прямо на дорозі.» (Невідомо чи це був керівник повстання, чи його брат, але з тих пір прізвище Яровий в Чечеліївці більше не зустрічається. Є прізвище Ярові в с. Ганнівці, на жаль, серед загиблих у роки Другої світової війни. (Книга пам'яті України т.5).
Третій оповідач нині проживає в м. Жовті Води. Розмова, як і зустріч з ним, була випадковою, тому його прізвище я не називаю, бо не маю його згоди на це.
Коли він дізнався, що я родом із Чечеліївки, зразу ж сказав: «Це з тих «штильщиків, що надумали проти Будьонного воювать». У нього рідна бабуся була родом з Чечеліївки і розповідала йому про ті трагічні події: «Ми з татом і мамою та братами і сестрами встигли сховатися від червоних в очереті біля річки, а наша бабуся була вже старенька і тому не змогла втекти. Вона сховалася на печі. Коли ми на другий день повернулися до хати, то тато знайшов її на печі заколеною штиком в око».
Про таке ганебне явище як гвалтування дівчат та жінок «переможцями», що є проявом азійського дикунства, і говорити не хочеться.
Напевне, все ж таки, деяка кількість повстанців зуміла врятуватися втечею. Не виключено, що вони в подальшому приєдналися до більш організованих і чисельніших повстанських загонів отамана Григор’єва чи до повстанців Холодноярської республіки. (Ці білі плями історії нашого краю ще чекають своїх дослідників).
Про стандартну для усіх окупантів процедуру - спалення села та взяття в заручники дружин і дітей уцілілих повстанців - розповідав мені мій батько. Якщо через певний, установлений чекістами, час ті не з’являлися з повинною, всю родину, за винятком дітей до 12 років, розстрілювали.
За його словами, організатор повстання Сава Яровий здався більшовикам, але це не врятувало ні його дружину, ні батьків, ні дітей від розстрілу в Єлисаветградському ЧК.
Гутник Василь Павлович, 1923 р. народження. Переповідає зі слів своєї нині покійної мами: «Наш дід Гутник Сава Семенович жив на межі з с. Малинівка. Він не був серед повстанців, але його хату будьоннівці спалили. Врятувався лише тому, що разом зі своєю сім’єю ховався в очеретах біля річки Верблюжки. Йому так і не вдалося відбудувати свою хату, жив разом із сім’єю у сарайчику. Помер у 1932 р. ще зовсім молодим, його дружина - в 1933 р. Будьоннівці забрали сусіда нашого діда - Артема Богуна. Він не був багатим, і не відомо чи брав участь у повстанні, але його розстріляли разом з багатьма іншими».
У часи мого дитинства в Новому Стародубі працював мірошником колишній боєць з кінноти Будьонного. Коли він дізнався, що його ескадрон буде чинити розправу над земляками (певно у Чечеліївці в нього були знайомі), він дезертирував. П’яним часто плакав і каявся, говорив, що поїде в Москву до Семена Михайловича просити пробачення за дезертирство.
Довгий час брехлива комуністична пропаганда намагалася (і ще намагається…!) переконати нас, що лише Західна Україна налаштована націоналістично і що бойове гасло: «Воля Україні, або смерть» - бандерівське, а значить «бандитське». А виявляється, що під цим гаслом проти російських більшовиків воювала вся Україна ще в 1919-21р. А Холодноярська республіка – до 1923р. Згодом, «ощасливлена» входженням до СРСР у 1939р., під цим гаслом повстала УПА в Західній Україні, а окремі організації ОУН УПА діяли і на центральних та східних теренах нашої держави. Чому лише окремі? Та тому, що всі, хто мав козацьку мужність, були масово знищені окупантами ще в 1919-23р., репресіями 30-37р. Згадаймо знищення українського письменництва (розстріляно, померло в таборах 220 письменників. Сандормох - це лише мізерна крапля з океану більшовицького людожерства…) Справи СВУ (1,2) - це свідомо спланована ЦК ВКП(б) акція на знищення української професури, викладачів Вищої школи, інтелігенції. Знищення носіїв козацького вільнолюбивого духу - українських кобзарів (більше 400). Рознарядки з Москви на знищення «куркульського та іншого антирадянського елементу» 1937р. у кількості 268 950осіб, за першою категорією (розстріл) 75 950 осіб. Потім ЦК ВКП(б) «приймала пропозиції» НКВС СРСР про збільшення квоти на знищення «антирадянських елементів», зокрема в Україні 6000 тис. осіб за першою категорією (розстріл) та «Додатково дозволити НКВС України провести репресії куркульського та іншого антирадянського елементу…. Збільшивши ліміт на 30000тис. осіб». (Суворо секретно. ВКП(б) ЦК… витяг з протоколу №57 засідання Політбюро ЦК, 48-про антирадянські елементи. )
Ось де наша справжня еліта, наш творчий цвіт, розстріляна надія на наше гідне життя, на цивілізовану владу..
Остаточне знищення протестного генофонду української нації завершив голодомор 1932-33рр. В тяжких стражданнях і муках помирали мільйони людей, перш за все селян. Це й ті, що ховалися «в лопухах», коли їхні земляки збройно протистояли окупантам, й ті, що покірно служили більшовицькій владі, і безневинні діти, які, разом з пристарілими, помирали першими.
У 70-х роках ХХ ст. у всесоюзний кінопрокат вийшло водевільне творіння «Мосфільму» «Свадьба в Малиновке». У ньому в комедійній формі, перекрученням всіх історичних фактів, глядачеві «тихою сапою» нав’язувалася думка про «мужніх, добрих, справедливих більшовиків-визволителів», що врятували українських селян від вічно нетверезих, жорстоких, жадібних «бандитів». З нашої трагічної історії вже традиційно робили фарс, з якого ми всі, тоді не володіючи правдивими свідченнями про ті події, весело реготали…
Дмитро Андрусенко
(Далі буде)
