Так склалося, що я ніколи раніше не була великим шанувальником української літератури. Надаючи перевагу зарубіжній поезії і прозі, часом залишала без уваги твори авторів - моїх співвітчизників, і не від неповаги до них чи відсутності патріотизму, а просто тому, що українське «друковане слово» здавалось мені нецікавим чи, можливо, не настільки «якісним», як більш знані людством зразки світової класики. Мені здавалося, що українська література ще просто не досягла свого зіркового часу, що у наших письменників бракує світоглядної глибини, і ще не написані ті рядки нашою «солов’їною», які б вивели українську книжку на світовий рівень. Хто ж знав, що все  зміниться в один момент?

19 березня Україна відзначала День народження відомої письменниці та поетеси - шістдесятниці Ліни Костенко. Відбулися  масові акції, флешмоби студентів у різних містах нашої Батьківщини – Львові, Дніпропетровську, Одесі. На честь вісімдесятитрьохріччя славетної українки телеканал TVi відзняв ролики, що мали назву «Молодь читає Костенко», де молоді дівчата та хлопці зачитували рядки з поезій Ліни Василівни.    

І ось одного ранку я побачила саме таке відео. Я б не звернула на нього увагу, як і на інший «телевізійний шум», але раптом до мого слуху долетіли глибокі і проникливі слова вірша: «І як тепер ми будем? Як ми будем? Такі вже рідні і такі чужі». Ці слова глибоко зачепили мене, як мовиться, пройшлись по найтоншим струнам душі. І найбільше здивування  викликало те, що авторка цих геніальних рядків зовсім не з далекого Парижу, Берліна, Санкт-Петербурга чи Нью-Йорка, а з України, має таке саме типово українське закінчення прізвища, як і в мене, і в мільйонів моїх співгромадян. Заінтригована, я відкрила для себе й інші її твори, які, відверто кажучи, нічим не поступаються класичним світовим зразкам поетичного слова ні в милозвучності, ні в красі, ні в розумній послідовності викладених думок, ні в глибині змісту.

Мене вразили простота і мудрість висловлених нею істин, як то: «Людині бійся душу ошукать. У цьому схибиш – то уже навіки» чи  «І все на світі треба пережити, І кожен фініш - це, по суті, старт, І наперед не треба ворожити, І за минулим плакати не варт», або ось іще: «Чи нас Господь почує усіх разом, Коли так кожен просить про своє» чи «Єдиний, хто не втомлюється, - час, А ми - живі, нам треба поспішати...». Без нагромадження складних, малозрозумілих слів Костенко… ні, не проникає - а просто вривається у суть наших почуттів, думок, нашого єства.

Мене дивує проста, кожному зрозуміла мова, яка, в той же час, передає зовсім непростий, неоднозначний, не поділений на примітивні «чорне» і «біле» сенс текстів. Неможливо оцінити вклад інтелігентної поетеси не лише в українську, а й в світову літературу. Її твори надихають, заворожують, вселяють віру в людство, оптимізм.

Тож, зрозумівши врешті, що прекрасне і справжнє не обов’язково має бути далеким й чужоземним, я планую відкрити для себе й інших авторів – українців. Раджу вам робити те саме – на сторінках їх книжок можна відкрити частку нашої власної, суто української душі.

 Євгенія КІФЕНКО учениця Петрівського НВК.