Майже кожен житель Іскрівки є вихованцем Надії Пантеліївни Дергач, адже вона, практично, впродовж усього трудового життя була завідуючою місцевого дитячого садочка. Пам’ятають її, як добру, чуйну жінку, сумлінну працівницю, яка все своє серце віддавала дітям, дбала про якнайкращі умови їхнього утримання та виховання.
Народилася Надія Пантеліївна 25 грудня 1925 року в Малоганнівці, а в січні нинішнього року пішла з життя. Втім залишила спогади про те, як у перші післявоєнні роки організовувала роботу дитсадка, перетворювала його на сучасний дошкільний навчальний заклад. Тож ми і пропонуємо ці спогади нашим читачам.
Наприкінці 40-х – початку 50-х років минулого століття я, дружина офіцера, проживала в одному з військових містечок. При гарнізоні діяла жіноча рада, я була її активним членом і відповідала за роботу з дітьми. Дитячого садка в містечку не було, тож доводилося всю роботу з дошкільнятами проводити вдома. Склали графік – коли в чийому помешканні збирати дітей, бо ніякого приміщення для цього взагалі не було. Нам хотілося, щоб діти були не просто до-глянуті, а і розвивалися, отримували якісь уроки виховання, розважалися. Тож намагалися, щоб вони проводили час у такому імпровізованому самодія-льному дитсадку цікаво і з користю. Жодних методи-чних матеріалів у нас, звичайно, теж не було, тому займалися з дітьми, виходячи з власного розуміння виховної роботи. Згадували казки, які чули в дитинстві від своїх мам та бабусь, влаштовували різноманітні свята та інсценізовані вистави на теми казок «Колобок», «Ріпка», «Теремок», розучували з дітьми вірші і пісні, водили хороводи. Для цього самі матері виготовляли для дітей костюми та маски. Часто ви-ступали з концертами в гарнізонному клубі.
Після закінчення військової служби у 1955 році чоловіка направили працювати в Іскрівку, в колгосп імені ХХ з’їзду КПРС, головою якого був Михайло Юхимович Мороз.
У 1956 році у нас народилася донька. Але у той час для радянських жінок не була передбачена де-кретна відпустка, і вони невдовзі після народження дитини змушені були виходити на роботу, тож доводилося малят здавати в дитячі ясла-садки, або ж залишати на виховання бабусям чи іншим родичам. Переважна більшість дітей дитсадки не відвідували.
У селі тоді було чотири таких заклади (в кожній бригаді), якими керували К.Образок, Н.Фіщук, М.Генералова та Л.Закусілова. Всі вони розміщувалися у звичайних сільських хатах.
Один з дитсадків - №4 був поряд з помешканням, в якому жили ми (нині це садиба В.Гощука). Це була стара хата з маленькими вікнами, перекошеними дверима. На подвір’ї – жодного дерева чи кущика, територія без огорожі, хоча поряд вулиця, якою ча-сто їздять автомобілі. Діти спали на саморобних дерев’яних розкладушках, обтягнутих домотканими ряднинами, вкривалися під час сну тим, що приносили з дому матері. Мене вразив бруд і антисанітарія в приміщенні, рої мух над дітьми, які саме спали, і на кухні. Завідуючою дитсадком була молода дівчина Лідія Закусілова, яка сказала, що жодних документів для оформлення дитини не потрібно. «Просто приносьте дитину і півлітра молока», - розпорядилась вона.
Кожна мати приносила з дому молоко, іноді приносили і несвіже, тож діти часто хворіли. Всі інші продукти отримували в колгоспній коморі.
Дитсадок був сезонним, взимку не працював. Медичний огляд як дітей, так і персоналу не проводи-вся. Бригадири направляли в дитсадки працювати, як правило, жінок похилого віку і тих, кому за станом здоров’я необхідно було надавати легку роботу, тож ніякої виховної роботи не велося, головною функцією працівників був обов”язок слідкувати за дітьми, годувати їх, мити. Їм доводилося носити воду від криниці на коромислі, рубати дрова, виконувати іншу го-сподарську роботу. Тому плинність працівників була високою.
Так сталося, що невдовзі керівництво колгоспу запропонувало мені очолити ясла-садок. Я погодилася, але зажадала від правління та голови колгоспу (ним був у той час Іван Маркович Павлюк), щоб відремонтували хатину, бо стеля в ній протікала. Це прохання виконали, тож дитсадок один сезон, допоки тривав ремонт, перебував в іншій хаті, на цьому місці зараз проживає А.Бульчак.
У цей час колгосп вже міцно стояв на ногах, завдяки тому, що збирали гарні врожаї, зміцніла його економіка. Будувалися нові тваринницькі приміщення, розширювалися площі під городніми культурами, садом. Заможніше стали жити люди, село стало відновлюватися. Почали масово будуватися цегляні будинки з шиферними покрівлями, в селі майже не залишилося старих хат під соломою. Зросла і заробітна плата працівників дитсадка. Нянечки і кухарки замість 15 карбованців стали отримувати 70, зарплата завідуючої зросла з 18 до 105 карбованців. Дитсадок також в подарунок від колгоспу отримав капітально відремо-нтоване приміщення з новими вікнами і дверима, дерев’яною підлогою, новою покрівлею, новими ліжками. Була придбана тканина для матраців, постільної білизни, гардинне полотно, шерстяні ковдри (для хлопчиків блакитного кольору, а для дівчаток - рожевого), різноманітні іграшки. Придбали також одяг для дітей: дівчаткам - платтячка, хлопчикам - костюмчики, трусики та маєчки. А ще побудували вбиральню і літню кухню з їдальнею, щоб діти обідали на свіжому повітрі.
Завезли в дитсадок гарбу соломи, я шила матраци, а інші працівниці набивали їх соломою. Подвір’я огородили парканом, встановили пісочницю з грибком, дві гойдалки. Таким чином, ми отримали цілком оновлений дитячий садок. Був наведений порядок і в санітарному стані закладу, всі діти і працівники віднині проходили медичний огляд, на працівників завели санітарні книжки, на дітей – санітарний журнал.
Від правління колгоспу добилися того, щоб колгосп виділяв молоко, за яким мені доводилося ходити рано-вранці, ще до прийому дітей. За продуктами також ходила до колгоспної комори.
Дітей було багато, тож багато було і роботи, адже працівники власними силами білили приміщення, прали білизну, було налагоджено виховну роботу. Тому була значна плинність кадрів, бувало, що діти не встигали навіть запам’ятати нянь в обличчя.
Мені робота з дітьми завжди подобалася, приємно було, коли дитина охоче йшла до мене з маминих рук, і мама задоволена йшла на роботу.
Зрештою, стабілізувався трудовий колектив дитса-дка, на постійній основі стали працювати няні Марія Герасимівна Бегма і Марія Кіндратівна Волотівська.
У той час в селі з’явився водогін, тож дитсадок також був обладнаний водопроводом, що дало змогу йому працювати не сезонно, а круглий рік. Взимку було, звичайно, нелегко, бо самим доводилося пиляти і рубати дрова для пічного опалення, самим зра-нку опалювати приміщення, щоб до приходу дітей було тепло.
Колгосп в ті часи активно розвивався, нарощував виробництво. До села прибувало чимало молодих спеціалістів, тож більшало і наших вихованців. Я предметно зайнялася і виховною роботою, використовуючи свій досвід часів роботи у військовому гарнізоні. Проводила індивідуальну роботу як з дітьми, так і з батьками. Запровадила графік чергування старших дітей, які з пов’язками на руках відповідали за зберігання іграшок, чергування в їдальні, роздаючи ло-жки, виделки, хліб. Санітари перевіряли чистоту рук в їдальні та ніг, перед тим, як лягати спати. Все це я вважала обов”язковими елементами трудового та естетичного виховання.
Діти є дітьми, тож важливо, щоб їм було цікаво. Тому багато уваги приділяла організації свят, ранків, щоденним ігровим та розважальним заходам.
Роботу дитсадка досить часто перевіряли як районні інстанції, так і місцеві – представники жіночої ради, профспілкової організації. Результати перевірок обговорювалися на загальних зборах колгоспників, відзначаючи успішну роботу закладу.
Одного разу мене викликали на засідання правлі-ння колгоспу. Я дещо хвилювалася, хоча і знала, що лаяти мене нібито немає за що. Виявилося, що роз-глядали питання доцільності збереження чотирьох бригадних дитсадків, тож цікавилися моєю думкою. Я сказала, що доцільніше мати один сільський дошкільний навчальний заклад, причому, з цілодобовим перебуванням дітей, щоб матері мали більше часу для відпочинку. Для цього потрібно організувати підвезення дітей. Для дитсадка вирішили використати приміщення відділкової лікарні, яку невдовзі перед цим закрили.
Дошкільне виховання удосконалювалося. Вже були розроблені єдині навчальні програми для дошкільних навчальних закладів, видавалося достатньо методичної літератури, періодики (найкориснішим був журнал «Дошкільне виховання»). Тож я пройшла всі етапи роботи з дошкільнятами – від самодіяльного дитсадка у військовому містечку, примітивного, у занедбаній старій хаті, до сучасного дошкільного навчального закладу.
Підготував Анатолій РЯБОКОНЬ.
На знімку: колектив Іскрівського дитсадка, 1978 рік (в центрі - Н.Дергач).
