(Закінчення. Поч. у № 4).
Отже, поява одразу двох телевізійних каналів тоді на початку 70-х, для нас була справжнім чудом. За характером програм обидва цих канали, звісно, відрізнялися: по Першому каналу, зазвичай, транслювалися головні політичні події країни, прем’єри фільмів, найзначиміші культурні, спортивні чи мистецькі програми, тоді як Другий канал, переважною мірою, пропонував контент, якому, через брак ефірного часу, не вистачало місця на Першій кнопці. Як правило, це були фільми або уже менш рейтингові, або які йшли в повторі через рік або й більше після своєї прем’єри. Крім того, з розподілом інформаційного телевізійного пулу на два канали став досить відчутно проявлятися так званий регіональний принцип: якщо по Першому каналу транслювалися передачі переважно з Московської студії (спочатку це був телецентр на Шаболовці, а з кінця 60-х – з Останкіно), то Другий канал більше висвітлював місцеві, українські події. Зрештою, з року в рік цей розподіл ставав усе виразнішим і на початок 1982-го року набув уже й формального остаточного завершення. Відтоді канали отримали й відповідні назви – Перший канал став називатися Центральне телебачення (ЦТ), а Другий - Українське телебачення (УТ).
Як зазначалося раніше, вже на початку 70-х років телевізор перестав вважатися екзотичною річчю в оселях петрівчан та мешканців району. Уже майже неможливо було знайти такої оселі, де б щовечора не спалахував такий звичний, такий домашній голубий екран. І все ж, десь в середині 70-х, ми інколи вже й самі стали ходити «на телевізор», як колись це робили представники старших поколінь. Чому, спитаєте, якщо телеприймач був уже ледь не в кожній оселі? Річ у тім, що якраз у ті часи в Петровому з’явився перший телевізор з кольоровим зображенням.
Придбали його родина педагогів Степових – Микола Михайлович та Катерина Гаврилівна. Хоча, з великою часткою вірогідності, можна припустити, що головним ініціатором такої покупки був їхній старший син Євген – людина надзвичайно закохана в телебачення, для якого будь-яка модель телевізора була знайомою, як власні п’ять пальців. Євген, до речі, багатьом своїм сусідам лагодив телевізори, встановлював антени, допомагав їх налаштувати на впевнений прийом телевізійного сигналу. І хоч в Петровому він не проживає вже майже три десятки років, земляки нерідко ще й досі з вдячністю згадують його золоті руки й світлу голову. Так от, саме Євген першим спростував усілякі тривожні припущення (яких було чимало), що в Петровому кольорове зображення неможливе, мовляв, через віддаленість ретранслятора, в кращому випадку, зображення буде чорно-білим. Ми ж на той час хоча й знали, що кольо-рове телебачення вже існує, але що воно так скоро з’явиться в Петровому – ніхто не міг припустити навіть у найсміливіших фанта-зіях.
Звичайно, згадуючи ті часи, лише зараз розуміємо, чого варто було Степовим те придбання. Принаймні, упродовж кількох місяців ніхто з них не міг уса-мітнитися у власній оселі, адже ледь не щодня сусіди, друзі й зна-йомі йшли, аби поглянути на кольорове диво. І терплячі господарі нікому не відмовляли, хоча, мабуть, подумки вже й кляли себе за передчасну покупку. Пригадую, якось в невеличкій хлопчачій компанії ми також переглянули тоді один з футбольних матчів за участі київського «Динамо». Суперниками киян тоді був хтось із москвичів, не пам”ятаю вже хто саме – чи то «Торпедо», чи «Локомотив», а, можливо, й столичні одноклубники. Але сам футбол тоді відійшов на другий план: ми просто не зводили очей з екрана, насолоджуючись яскравими кольорами густозеленої трави, кольорових футболок гравців, різноколірної маси уболівальників на трибунах. Це здавалося чимось неймовірним, просто фантастичним. До речі, якість зображення також була досить високою, тож усі сумніви щодо можливості функціонування кольорового телебачення в Петровому розсіялися остаточно. А відтак поступово телевізійні приймачі кольорового зображення стали з’являтися в інших оселях петрівчан, причому вже не було потреби привозити їх з довколишніх міст, адже їх стали завозити у відповідний відділ спочатку райунівермагу, а згодом спе-ціально збудованого для такого виду товарів магазину «Техніка», який органічно вписався в загальний торговельний комплекс, зайнявши прогалину між райунівермагом та книжковим магазином. І хоч вартість кольорових телевізорів, як на ті часи, була чималою (від 500 до майже 800 карбованців, залежно від моделі), але подовгу на прилавках вони не залежувалися. Що стало свідченням досить суттєвого підвищення рівня добробуту жителів району. На окремі, найбільш популярні моделі телевізорів навіть з’явилася кількамісячна черга за попереднім записом. Причому, що показово, придбати собі телевізійний приймач ко-льорового зображення могли, практично, усі соціальні групи населення, починаючи від робітників та колгоспників, і закінчуючи службовцями і навіть пенсіонерами. Тобто якогось разючого розриву в рівні доходів перелічених соціальних груп не було, на відміну від того стану, що ми спостерігаємо сьогодні. Добре це чи погано – окрема тема, якої не торкатимемося в рамках цього матеріалу.
Не минуло й двох років після того, коли вперше пощастило побачити, що таке кольоровий телевізор, яке багатство фарб та відтінків, а значить – емоцій та радісних почуттів він дарує своєму глядачеві, як уже і в нашій родині з’явився такий красень – «Фотон-716». Обрати цю модель порадив саме Женя Степовий, він же його встановив і налаштував. Слід віддати належне – трудяга «Фотон» «відпік» добросовісно майже два десятки років без значних поломок, а якщо колись і траплялися якісь неприємності, то ставалося це хіба що через аварійні сплески напруги в електромережі. До речі, якщо порівняти дизайн кольорового телевізора 70-х- 80-х років з сучасними вже плазмовими телевізорами, то його архаїчна 60-кілограмова конструкція виглядала б приблизно так, як відомий петрівчанам трактор-експонат музею сільськогосподарської техніки на фоні сучасних «Кейсів» чи «Джондірів». Але тоді, в 70-х, він був дійсно ледь не шедевром конструкторської та дизайнерської думки.
Черговий суттєвий крок в розвитку телебачення на Петрівщині стався уже на початку 90-х, коли телеретрансляційна вежа з’явилася і запрацювала безпосередньо в Петровому. Відтоді петрівчанам уже не потрібно було мати обов’язкову зов-нішню антену, адже досить пристойну якість зображення стала давати вже й звичайна кімната. Щоправда, оскільки телемовлення петрівська станція стала ретранслювати у незвичному раніше дециметровому діапазоні, то власникам телеприймачів застарілих моделей довелося доповнювати їх додатковими дециметровими приставками. Петрівська ретрансляційна вежа дозволила якісно приймати одразу чотири канали. Спочатку по одному з них транслювалася ще навіть якась із московських телестанцій, хоча формально Радянська держава вже припинила існування. Однак тоді ще ніхто не думав, що Росія колись розпочне щодо України недружню, а згодом – і відверто ворожу політику, тож, здається, три чи чотири роки після розпаду СРСР ми частково «дивилися на світ» очима Кремля. Зокрема, мали нагоду в подробицях відстежувати деталі заколоту з атакою Останкіно та подальшим розстрілом «Білого дому» - будівлі, де за радянської доби розташовувалася Рада міністрів РРФСР, а після 1991-го року – Верховна Рада Російської Федерації. До речі, невдовзі після тих подій, зумовлених конституційною кризою в сусідній країні, в Україні стали рішуче переорієнтовувати канали мовлення, і, передусім, телевізійного, на висвітлення подій саме вітчизняними телевізійними мовниками.
Певне, нічого дивного немає в тому, що саме в 90-ті роки стали активно з’являтися нові телевізійні канали, ви-пробовуватися нові концепції мовлення тощо. Подекуди не обходилося й без казусів. Зокрема, свого часу одним з найбільш популярних, з тих, що ретранслювалися петрівською телевежею, став один з новостворених кіровоградських комерційних телеканалів. Тривалий час він ніяк не міг визначитися з назвою, тож і програма передач у нашій районці саме на цей канал щоразу змінювала свою «шапку» - то 24-й канал, то 22-й, то 21-й, а то й взагалі «Віра-сервіс». Однак телеглядачів цей канал приваблював тим, що на ньому транслювалися фільми та передачі, які не можна було побачити на центральних каналах, а лише, хіба що, у відеосалонах. Мова про незвичні ще для нас (на той час) бойовики, блок-бастери, фільми жахів, деякі, не особливо глибокозмістовні, але веселі комедії, на кшталт «Поліцейської академії» тощо. Безумовно – усі вони навряд чи були ліцензованими для показу в телеефірі, та над цим тоді ніхто не замислювався. Одного разу, саме під час демонстрації якогось з таких фільмів, телеглядачі побачили на своїх екранах напис, коли якогось Рому обізвали нецензурним словом. Схожим до речі, на те, яким харківські футбольні уболівальники віднедавна охрестили президента сусідньої країни. Після цього кричущого випадку канал на пару днів взагалі щез з телеекранів. Потім ще пару днів на екрані стояла заставка, на якій було написано: «Телеканал приносить вибачення глядачам за допущену брутальність в ефірі». Далі мовлення поновилося, але проіснувало воно вже недовго: очевидно у цієї телекомпанії відібрали ліцензію на трансляцію в загальнообласній мережі. Хоча, напевне, називати «24-й канал» телекомпанією теж було неправильно, адже справжня телекомпанія повинна була б готувати хоча б якусь частину власного телепродукту, а не лише ретранслювати чужий відеоконтент.
Напевне, про розвиток телебачення, зокрема і у нас на Петрівщині, можна було б розповідати ще дуже багато. Особливо з огляду на процеси останніх десятиліть, коли у нас з’явилися можливості альтернативного телебачення. Зокрема, окрім існуючих ще чотирьох каналів, які ретранслюються петрівською телевежею, сьогодні чимало петрівчан стали абонентами кабельної мережі п/п «Орбіта», власниками супутникових антен-«тарілок», які дозволяють приймати сотні різних телеканалів, чи, принаймні, телевізійних приставок Т-2, які дають можливість приймати 32 телеканали в цифровому форматі. А тим часом інтернет-користувачів зваблюють уже новою спокусою: IPTV-приставкою, яка начебто дозволить переглядати 600 телеканалів та 7 онлайн-кінотеатрів без абонплати в HD-якості. Причому, аби переконати споживача в до-цільності такого придбання, компанії-реалізатори цієї продукції готові передати її для використання в тестовому режимі впродовж двох тижнів, по закінченні яких, якщо товар не сподобається чи чомусь не працюватиме належним чином, його можна буде повернути. Наскільки рекламні обіцянки відповідають дійсності, на жаль, ми сказати не готові. Будемо вдячні комусь із наших читачів, хто має уже подібний пристрій, якщо вони поділяться таким досвідом зі своїми земляками на сторінках районки. Зрозуміло лише одне: технології не стоять на місці, вони постійно розвиваються, і те, що ще вчора здавалося фантастичним – сьогодні вже є об’єктивною реальністю. Як, наприклад, те ж спілкування по Скайпу, Вайберу чи Фейсбуку, про що ми ще якийсь десяток років тому навіть мріяти не могли. Поруч з новітніми технологіями не стоїть на місті й розвиток телевізійної техніки. Ще зовсім недавно ми дивувалися пласким телеприймачам, які, немов картину, можна повісити на стіну. А ось уже з’явилися повідомлення про винахід принципово нових рідкокриста-лічних телевізорів з гнучким екраном, які можна згорнути в рулон, немов килимок і заховати десь на антресолях. Наскільки така опція є важливою і потрібною – це вже інше питання. Звісно, що багатьом вона просто ні до чого. Але це є зайвим свідченням того, що розвиток телевізійної техніки не стоїть на місці, і день завтрашній, очевидно, дивуватиме нас іншими фантастичними винаходами. А от якого розвитку набуватиме змістовна частина інформаційної складової телепродукту? Отут спрогнозувати вже дуже складно. Адже, як уже зазначалося, українці для росіян, значною мірою саме завдяки телебаченню, стали ледь не найбільшими ворогами. Не думаю, що й наше ставлення до наших колишніх «братів» тепер виявиться теплішим у найближчі десятиліття. Тим більше, що, як бачимо, сучасні «геббельси» російського політикуму ніяк не вгамуються: ані ідеологи пропаганди на кшталт лаврових із захаровими чи затуліних з рогозіними, так і їх рупори: кисельови із соловйовими та леонтьєви зі скабєєвими… Дивитися усе оце просто неможливо та й непотрібно, але знати про це слід, аби бути готовими до будь-яких чергових «братських» проявів. Втім детальніше про це, ще буде нагода поговорити в наших наступних матеріалах.
Володимир Кіфенко.