Намір започаткувати рубрику з такою назвою з’явився уже давно, однак щоразу його втіленню перешкоджали інші, якісь більш невідкладні і нагальні теми. Та ось, нарешті, до задуманого випала нагода підійти ближче, тож цим і скористаюся.

Отже, чому ця тема здалася актуальною? Не секрет, що телебачення є одним з найпотужніших джерел інформації, яке формує світоглядні позиції кожного з нас. Саме отримуючи телевізійну картинку, ми, нерідко, визначаємося з власним ставленням до тих чи інших речей чи процесів, що відбуваються в суспільстві, зі своїми політичними симпатіями та антипатіями. Зрештою – в більшості випадків саме побачене і почуте по телевізору змушує нас робити свій вибір на виборчих дільницях, віддаючи голоси тим кандидатам в депутати (чи президенти), які, з огляду на цю сприйняту і переосмислену телеінформацію, здалися нам найбільш переконливими. Але наскільки цей наш начебто усвідомлений вибір був оптимальним, наскільки вдало ми щоразу користувалися своїм демократичним правом – можемо судити хоча б з того, наскільки успішною стало наше намагання збудувати справді заможну, самодостатню, справедливу і цивілізовану державу, в якій би кожен з нас почувався потрібним і щасливим. Чи багато таких сьогодні? Відповідь на це питання красномовно дає статистика трудових мігрантів, що невпинно зростає з року в рік. Їдуть, як, певне, і здогадуються наші читачі, не в Україну, а навпаки – з неї. Причому, в багатьох випадках трудова міграція, зрештою, стає початком процедури повної і фактичної еміграції: гадаю, кожен з нас уже знає не одну родину петрівчан чи жителів району, які, виїхавши на роботу до Італії, Португалії, Німеччини чи Іспанії, зрештою, вирішили пустити там коріння, залишившись, фактично, вже назавжди. Тобто, звичайно, відчуття ностальгії за батьківщиною ще змушує їх інколи відвідувати рідну землю, але щоразу ці відвідини стають усе рідшими, даючи можливість нашим колишнім співгромадянам зайвий раз переконатися в правильності свого психологічно непростого вибору, вчергове зіткнувшись в Україні з тими реа-ліями, про які уже потроху починають забувати на своїй новій батьківщині.

Та повернімося до телебачення. Чому сьогодні телевізор вважається найпотужнішим джерелом інформаційного програмування, яке нерідко має визначальний вплив на формування громадської свідомості? Відповідь на це питання також можна знайти в статистичних показниках. Ска-жімо, аудиторія постійних читачів районної газети заледве сягає 10 відсотків від усієї кількості населення району. Та й то, якщо враховувати не лише перед-платників та їх родини, а й тих, хто переглядає електронну інтернет-версію. Натомість тих, хто зовсім не дивиться телевізор, напевне не набереться і п’яти відсотків. Тож зрозуміло, що саме телебачення є найпотужнішим суспільним маніпулятором. І вже наскільки небезпечною та загрозливою для суспільства стає його маніпулятивна роль, безумовно, залежить від того, наскільки в порядних руках це телебачення опиняється. Приклад, до речі, сусідньої, колись «братньої» нам країни, яскраво доводить, як з допомогою телебачення, за досить таки стислий термін, можна домогтися «оскотинювання» багатомільйонної телеаудиторії, перевернувши у неї з ніг на голову поняття моралі і справедливості, об’єктивності і неупередженості, правди і брехні, підлості і благородства. А чи не застосовуються маніпулятивні технології впливу у нашому вітчизняному телепросторі? Навіть, якби ми й хотіли дати на це питання заперечливу відповідь, то, напевне, навряд чи зуміли б пояснити, чому усі впливові вітчизняні телеканали стали приватною власністю олігархічних груп, при тому, що телебачення - це дуже затратний продукт? Тож, безумовно, нами також маніпулюють, а отже, як би критично і розбірливо ми не намагалися ставитися до почутого й побаченого на телеекрані, повністю вільним від такого маніпулятивного впливу може бути лише той, хто не дивиться телебачення зовсім. До речі, знаю такі молоді сім’ї, де від телебачення вже свідомо відмовилися взагалі, навіть заперечуючи можливість появи в своїй оселі телеприймача (або як вони його справедливо називають – «зомбоящика»). Хоча й той же Інтернет, як показує досвід, часто може бути не слабшим маніпулятором.

Для нашого ж покоління голубий вогник телеекрана колись вважався не просто символом достатку і благополуччя: телевізор був найголовнішим елементом сімейного дозвілля, можна навіть сказати – повноправним членом сім’ї. Йому відводилося найпочесніше місце в кімнаті, з нього по кілька разів на день ніжно стирали пил, а коли він ламався – це сприймалося як справжня трагедія. Особливо, якщо це траплялося перед черговою серією колись улюблених багатосерійних фільмів (слово «серіал» з’явилося вже значно пізніше), таких як «Чотири танкісти та собака» чи «Ставка більша за життя». А якщо, не приведи Господи, телевізор псувався напередодні, приміром, новорічних свят, то його власники вважалися найнещаснішими людьми у світі, адже новорічна ніч без «Новорічного голубого вогника» апріорі святковою вважатися не могла.

Тож візиту телевізійного майстра чекали з нетерпінням, здається, ще більшим, ніж тяжкохворий чекав на візит лікаря. Сама ж особа телемайстра видавалася таким собі містичним чарівником, спроможним «оживити» й змусити заговорити оцей набір якихось незрозумілих штучок з металу, скла чи пластмаси, якими був напханий улюблений телеприймач.

Випуски новин чи інформаційні аналітичні програми, що виходили в ефір у далекі вже радянські часи, безумовно, також були ма-ніпулятивними, покликаними наочно підтверджувати ідеологічні переваги життя в нашій колишній країні, тож у щоденних підсумкових випусках таких інформаційних передач ми дізнавалися про найсвіжіші вісті з полів, про те, що на орбіті землі знову відбулася успішна стиковка космічного корабля «Союз» з орбітальною станцією «Мир», що металурги Магнітогорська виплавили чергову мільйонну тонну сталі, а дослідники Сибіру відкрили чергове нафтоносне родовище… Нам такі новини були не дуже цікавими, адже здавалися нудними й одноманітними. Ми були невдоволені, що новини ці вкрай зацензуровані, що влада приховує від нас правду про багато інших – не таких уже помпезних і пафосних подій в житті країни. Словом, здавалося, що не вистачає об’єктивної свободи слова, інформаційного адреналіну так би мовити. Натомість сьогодні цієї «свободи», цього адреналіну отримали вже більше ніж вдосталь. Як влучно охарактеризувала контент типового новинного випуску на одному з центральних вітчизняних телеканалів (нехай, наприклад, це буде «1+1») одна моя знайома: «убили..., пограбували…, зґвалтували…, розбомбили...; закрили школу..., вкотре знецінилася гривня…», а насамкінець, немов у насмішку до усього цього моря «чорнухи», - ложечка «меду»: «В зоопарку такому-то народилося левенятко…» Нібито й правду від нас уже не приховують, і адреналіну вистачає, однак тепер чомусь з ностальгією згадуються колишні «нудні» новини.

Пригадується, як у наших дитячих компаніях тоді, в далеких шістдесятих, старші хлопці розповідали, що коли в Петровому з’явилися перші телевізійні приймачі, різко змінився й характер дозвілля багатьох петрівських родин. Якщо раніше збиралися разом, аби, посидівши за столом, поспілкуватися, поспівати пісень, то з появою перших телевізорів (їх щасливі власники вважалися людьми успішними, такими, що крокують у ногу з часом) стали ходити саме «на телевізор». Причому, які саме передачі транслювалися під час таких візитів – особливого значення не мало - з задоволенням переглядали усе підряд: як «Клуб кіномандрівників» з першим ще його ведучим Володимиром Шнейдеровим, так і спортивні змагання - чи то футбол, чи то дуже популярне серед глядачів у ті роки фігурне катання. А якщо в програмі значився художній фільм – то тоді телеперегляд вважався особливо вдалим: фільм обговорювали, ділилися враженнями про якість сценарію, гру акторів тощо.

На початку 60-х років, зрозуміло, наш район ще не перебував у зоні впевненого прийому телевізійного сигналу, найближча ре-трансляційна вежа знаходилася аж у Кривому Розі. Тож щоб отримати більш-менш якісну телевізійну картинку, необхідно було встановити зовнішню антену. Причому вважалося, що чим вища щогла, тим якіснішим має бути сигнал. Щоправда, вже невдовзі з’ясувалося, що не меншою мірою, ніж висота щогли, на якість телевізійного прийому впливає і місце розташування оселі. Зазвичай, в будинках, що знаходилися на рельєфному підвищенні, домогтися хорошого зображення було легше, аніж в збудованих у низині. Хоча інколи траплялися й винятки, які мало хто міг логічно пояснити з наукової точки зору. В райцентрівський магазин з продажу промислових товарів (здається, він тоді носив назву «Культмаг») стали завозити телевізійні приймачі. Причому, перші телевізори, незважаючи на їх досить значну, як за тодішніми розцінками, вартість, (приблизно три або й чотири середньомісячних заробітних плати) на прилавках довго не залежувалися: телевізор став омріяною річчю для кожної родини, об”єктивним показником якості життя. А от якісну зовнішню антену заводського виготовлення придбати було значно складніше: радянська промисловість у більш-менш задовільному обсязі освоїла виробництво лише кімнатних антен, придатних для користування хіба що в тих містах, де були безпосередньо розташовані телеретранслятори. Хорошу ж заводську зовнішню антену лише окремим щасливчикам вдавалося привезти десь зі столиці, та й то, якщо випадала нагода на неї натрапити, адже постійно у вільному продажу їх не було ще досить довго. Лише пізніше ними стали торгувати, коли в Петровому з”явилася спеціалізована майстерня - «Телеательє». Та все ж вихід знаходили: за кресленнями, які можна було знайти в спеці-алізованій літературі або в журналах типу «Радіо» чи «Техника-молодежи» досить непогані антени навчилися виготовляти кустарним способом. У Петровому, зокрема, було кілька точок, де можна було замовити виготовлення таких антен. Так досить непогані антени робив хтось із слюсарів колишніх автопарку та «Сільгосптехніки», а ще – дехто з умільців-радіолюбителів. Зазвичай, вартість таких антен вимірювалася у так званій «рідкій валюті», а за якістю прийому вони майже не поступалися заводським. І все ж віддаленість телеретрансляційної вежі час від часу таки давалася взнаки: інколи (особливо часто це траплялося влітку) якість телевізійного зображення була жахливою: «картинка» стрибала, на екрані постій-но з’являлися перешкоди, звук то пропадав, то знову поновлювався. Але особливо на це ніхто не нарікав, адже навіть і не уявляли, що може бути щось краще, іншого телебачення ніхто з нас тоді ще не знав.

Словом, уже десь в середині 60-х телевізор перестав бути екзотичною річчю: з’явився якщо й не в кожній оселі, то, принаймні, в родинах переважної більшості мешканців району. Безумовно, поза цим фактом не могла залишитися й районна газета. І ось у районці, яка тоді ще носила назву «Комуніст», у номері 89 від 28 липня 1964 року з’явилося повідомлення під таким заголовком: «Назустріч побажанням читачів». Текст його був доволі невеличкий, тож приводимо його повністю: «Голубі екрани телевізорів проникають в найвіддаленіші села. Останнім часом значно зросла кількість телевізорів і в нашому районі. Наші читачі звертаються до редакції з проханням друкувати на сторінках газети програми телепередач. Йдучи назустріч цим побажанням, в газеті, починаючи з сьогоднішнього номера, буде систематично друкуватись програма передач Дніпропетровської студії телебачення». І нижче, вже під іншим заголовком «Показує Дніпропетровськ», було вміщено програми на день виходу газети, тобто на вівторок, 28 липня, та на середу 29 липня. Звичайно, один-єдиний телеканал, який на той час можна було дивитися не лише в Петровому, а й, фактично, по всій Україні, зовсім не був продуктом саме Дніпропетровської студії телебачення: переважна більшість телепрограм ретранслювалася з Москви (таких було щонайменше 75%). І лише решту - 25% програмного контенту становили передачі республіканської (Київської) та обласної (Дніпропетровської) студій телебачення. Тож заголовок «Показує Дніпропетровськ» був справедливим хіба що в частині того, що саме в Дніпропетровську знаходився телепередавальний центр, який мав у визначений час перемикати телевізійний сигнал зі столиці на місцеві канали і навпаки. А наприкінці 1971 року на телеглядачів Петрівщини (як, власне, й усієї республіки) чекав новий сюрприз: нарешті ми відчули, що ручка так званого ПТК (перемикача телевізійних каналів), це не просто декоративний елемент дизайну телевізора, а цілком потрібна і функціональна річ. Сталося це завдяки тому, що в телеефірі з’явився ще один телеканал, і відтоді й програма передач у нашій газеті стала публікуватися з розподілом на обидва цих телевізійних канали. Сьогодні два канали телебачення, які, до речі, носили тоді цілком невибагливі назви – Перша програма телебачення та Друга програма, навряд чи когось порадували б, але для нас тоді це був справжній прорив, адже відтепер ми могли не просто, слідкуючи за програмою, вибирати якісь найцікавіші для себе передачі, але й вперше отримали можливість реального альтернативного вибору: хочеш – дивишся художній фільм, а хочеш – можеш у цей же час переглянути трансляцію спортивних змагань. Сьогоднішній молоді, яка виросла за наявності навіть не десятків, а сотень альтернативних джерел візуальної інформації, ті наші відчуття зрозуміти важко. Але для нас тоді поява двох каналів стала справжнім чудом, майже таким, як політ у космос.

(Закінчення в наступному номері).

Володимир Кіфенко.

На знімках: телевізори «Сигнал-2» вже не належали до першого покоління вітчизняних телеприймачів, однак стали одними з перших моделей, які з’явилися у продажу в Петрівському «Культмазі»; перша телевізійна програма передач, опублікована в районці, займала незначну кількість газетної площі, адже й самих цих передач було ще досить мало; перші кольорові телевізори, що продавалися в Петровому, вражали не лише уже більш сучасним і досконалим дизайном, а й надзвичайно гро-міздкими габаритами та великою вагою (близько 60 кг).