Сторінки історії
Гра в окупованій столиці України, дійсно, відбулася в серпні 1942 року, і київські футболісти перемогли німецьку команду з рахунком 5:3. Проте нікого з них за це не розстріляли.
Навіть більше - за тиждень кияни спокійно зіграли ще один матч. Узагалі, як писали газети, які ви-давалися при німцях, у окупованому Києві влітку 1942 року існувало чотири українські футбольні команди, з 7 червня по 16 серпня вони зіграли 14 разів: 10 — проти румунської, угорської та німецьких команд, чотири — між собою. До того ж, статистика поєдинків з окупантами свідчить на нашу користь: кияни здобули вісім перемог і тільки двічі програли. І знову ж таки, ніхто зі спортсменів не поплатився життям за ті перемоги. Тож звідки взявся той «матч смерті» і що в цій історії є правдою, а що — вигадкою?
На старт!
У радянському міфі підступні німці нібито самі розшукали колишніх динамівців, які так-сяк перебивалися ви-падковими заробітками, і запропонували їм тренуватися, надавши для цього стадіон. Утім, документи свідчать про інше.
— Створення спортивної секції, офіційно затвердженої 23 вересня 1941 року, ініціювали українці, — каже історик Володимир Гінда. — Також, якщо вірити словам керівника спортивної організації «Рух» Георгія Швецова на допиті в HKBC у грудні 1943-го, окремі динамівці (Коротких, Путістін, Ткаченко) навіть були членами ініціативної групи зі створення цього товариства.
Із чотирьох команд найсильнішим був колектив Київського хлібозаводу № 1, який називався «Старт». Директор підприємства Йосип Кордик дуже любив футбол. Тому він, зустрівши якось воротаря Миколу Трусевича — одного зі своїх довоєнних кумирів, запропонував йому роботу й продовольчий пайок. А також попросив колишнього голкіпера «Динамо» розшукати інших футболістів, які б могли сформувати боєздатну команду. Річ у тім, що Кордик був чехом за походженням і досконало знав німецьку. Він представився новій владі австрійцем, і німці, вважаючи його благонадійним «фольксдойче», поблажливо ставилися до його невинних забавок, однією з яких стало створення футбольної команди. Щоправда, згідно з архівними документами, київський штадткомісаріат відмовився надати в розпорядження новоствореного клубу стадіон. Утім, це не завадило «Старту» розгромити всіх суперників, про що справно звітувала київська газета «Нове Українське слово». Отже, 7 червня команда перемогла згаданий «Рух» (7:2), 21-го поклала на лопатки збірну мадярського гарнізону (6:2), а за два тижні завдала нищівної поразки румунським воякам (11:0). 17 липня стар-тівці зустрілися зі справжніми арійцями — військовою командою RSG. І впевнено перемогли з рахунком 6:0. Потім клуб хлібозаводу ще двічі довів свою перевагу над мадярами, а 6 серпня відбувся поєдинок із найсильнішою, як було заявлено, німецькою командою Flakelf (а не «Люфтваффе»), у складі якої були військові льотчики та зенітники. Кияни легко перемогли з рахунком 5:1. Саме ця гра увійшла в історію, ставши легендарною. До того ж, перебіг самого матчу газети подавали доволі точно, адже глядачі, які бачили все на власні очі, могли б викрити обман. Пізніше ті події, що відбувалися поза футбольним полем, було сфальсифіковано, або й просто вигадано.
Міфотворці стверджували, що гравці «Старту» демонстративно й свідомо вдягнули червону форму, що символізувала колір революції та радянського прапора. Це, мовляв, був виклик ворогу, спосіб опору. Та все було набагато прозаїчнішим. Учасник того матчу Макар Гончаренко 1992-го, коли вже можна було казати правду, пояснив: «Форма в нас була, як у збірної CPCP: червоні майки й гетри, білі труси. Балачки про те, що ми її спеціально підготували до поєдинку із зенітниками і льотчиками, брехня. Просто іншої ми не мали. Яку Трусевич роздобув, у тій і виступали». Ба більше, Володимир Гінда стверджує, що в київському обласному архіві є документ, який підтверджує, що Йосип Кордик 4 липня 1942 року звертався в Міську управу і секцію фізкультури та спорту з проханням надати з наявного в них інвентаря для футболістів команди «Старт» 12 футболок, 12 пар гетр, стільки само наколінників і чотири м’ячі.
— Якщо це так, то виходить, що червону форму футболістам могли видати тодішні окупаційні структури, — зауважує історик.
Перекрутили правду також із несправедливістю суддівства та грубістю німців. Ось тільки один епі-зод «матчу смерті» в канонічній версії. Наш воротар бере м’яч після удару німецького форварда. Бере намертво. Німець б’є його бутсою по голові й заштовхує непритомного голкіпера разом із м’ячем у ворота. Арбітр зараховує гол.
Проте є численні свідчення об’єктивності суддівства й коректної гри. «Усі матчі, зазвичай, судив німецький військо-вий на ім’я Ервін. Як на мене, він мав відповідну кваліфікацію та досвід. Загалом матчі відбувалися в цілком товарись-кому дусі. Конфліктів між гравцями не виникало. За всі поєдинки пам’ятаю лише один випадок, коли німецький гравець грубо штовхнув нашого футболіста, за що його негайно було видалено з поля. Матч 9 серпня не був винятком», — свідчив згодом гравець дубля «Динамо» Володимир Ногачевський. Окрім того, збереглися післяматчеві світлини. На них — українські та німецькі футболісти дивляться в об’єктив і усміхаються. Навряд чи таке було б можливо, якби на полі вирували звірства та пристрасті, описані в легенді. Власне, головного епізоду, на якому закручено всю історію про «матч смерті», також не було: німці не ставили киянам жодного ультиматуму й не погрожували розстрілом у разі перемоги. Макар Гончаренко згадує: «Ніхто з німецької адміністрації перед матчем не змушував нас грати в піддавки. Прості уболівальники, які за нас хвилювалися, радили нам програти, щоб не дражнити німців. Перед самим поєдинком до нас у роздягальню зайшов німецький офіцер і чистою російською відрекомендувався: «Я — суддя цієї зустрічі. Я знаю, що ви дуже добра команда. Прошу дотримуватися правил, а перед початком привітати суперників на наш манер». Але «Хайль Гітлер» ми, звісно, не кричали... Боротьба, особливо у другому таймі, була рівна й жорстка. Особливо діставалося воротареві Трусевичу. Ми все-таки вирвали перемогу — 5:3, але під кінець дуже видихалися. Далося взнаки недоїдання... Ніхто нас після матчу не заарештовував. Ми спокійно залишили стадіон, хоча атмосфера навколо була напружена».
Як створювали брехливий міф
Уперше розповідь про майже фантастичну подію в окупованому Києві з’явилася в «Известиях» 16 листопада 1943 року. Наступного дня розширена версія статті вийшла в «Київській правді». Ще за кілька днів історія про безпрецедентний матч побачила світ зі шпальт газети «Радянська Україна». І після кожної публікації дійсність дедалі більше ставала міфом. Але резонанс був шалений. Сам факт гри київських футболістів проти завойовників вражав уяву людей, особливо тих, що на собі винесли всі жахи окупації. Подробиць ніхто не знав і не дуже цікавився, усі щиро захоплювалися сміливістю спортсменів, які перемогли суперника, що легко міг розправитися з ними. Навіть у Києві ця вичитана з газет історія певний час була настільки популярною, що про сумнозвісний Бабин Яр казали: «Той рівчак, де футболістів розстріляли». Радянський агітпроп побачив у цьому чудову можливість для возвеличення подвигу радянських людей, адже фундамент був абсолютно новий. Справу продовжили письменники. 1946-го вийшла кіноповість Олександра Борщаговського «Матч смерті». В епоху Хрущова — повість Петра Северова і Наума Халемського «Останній поєдинок». Вражені читачі засипали авторів листами: як у Києві вшановано пам’ять футболістів-героїв, чи названо на їхню честь вулиці? 1962 року за сценарієм Борщаговського режисер Євген Карелов зняв стрічку «Третій тайм». Справу було зроблено... Цікаво, що радянська влада чудово знала: «матчу смерті» не було. Після визволення Києва енкаведисти ретельно перевірили все, що стосувалося футболу в окупованому місті: підняли документи, газети, допитали свідків та футболі-стів. Підтверджень переказам не знайшлося. Чекісти заново виявили факти фальсифікації в епоху застою, коли футболі-стів, яких буцімто замордували фашисти, канонізували, посмертно нагородили медалями й установили пам’ятник на стадіоні «Динамо». Про це свідчать, зокрема, документи, опубліковані 2006 року в книжці колишнього заступника голови СБУ Володимира Пристайка «Чи був матч смерті?». Утім, четверо гравців згаданого матчу справді загинули від рук окупантів. Хтось доніс, що, мовляв, шефом футбольного клубу «Динамо» був НКВС і футболістів залишили в Києві для підпільної роботи. Дев’ятьох гравців заарештували 18 серпня — через дев’ять днів після поєдинку. Пізніше взяли Миколу Коротких: на-дійшов донос, що в 30-х роках він працював у НКВС міста Іваново. Його замучили до смерті наприкінці 1942-го, інших стартівців відправили в Сирецький табір. 23 лютого, у День Радянської армії, хтось влаштував пожежу на механічному заводі. Окупанти, роздратовані поразками на фронті, на кожну диверсію відповідали масовими екзекуціями мирного населення. Наступного дня в Сирецькому таборі розстріляли кожного третього. Під фатальний рахунок потрапили Микола Трусевич, Іван Кузьменко і Олексій Клименко...
У радянські часи «матч смерті» переоцінювали та ідеологізували, у незалежній Україні його, як плід більшовицької пропаганди, розвінчують та приземлюють. Однак, на наш погляд, істина, як завжди, десь посередині. Навряд чи ми можемо стверджувати, що київські футболісти свідомо перетворили матчі з нацистами в таку собі акцію опору. Просто їм, як і решті киян, які опинилися в окупації, потрібно було якось виживати. Але, вочевидь, оті нищівні перемоги над окупантами, хоча й не на полі бою (де того року Червона армія зазнавала дедалі нових поразок), а на газоні окрилювали людей, зміцнювали їхній дух і дарували надію. І наші футболісти, щоразу виходячи на поле, безперечно, виявляли муж-ність. Зрештою, які вони мали гарантії, що в загарбників після принизливих програшів на очах у тисяч поневолених ними «людей нижчого сорту» не закінчиться запас спортивної гідності й вони не захочуть помститися?
Євген Дорош.
