Шановна редакціє! Наближається одне з найважливіших для нас, ветеранів праці, та й взагалі, для усіх людей похилого віку професійних свят – День працівника соціальної сфери України. З цієї нагоди хотів би добрим словом згадати наших петрівських працівників, що працюють в цій галузі, зокрема директора територіального центру соціального обслуговування населення Інну Олександрівну Лук’янову та начальника управління соціального захисту населення Валентину Григорівну Сибіру, а також, звичайно, їхніх небайдужих і чутливих до наших проблем колег-підлеглих. Причому, ця уважність і дбайливість проявляються в різних аспектах діяльності. Я ж зупинюся лише на окремих із них.
Цього літа, в один з визначених днів, мені слід було побувати в обласному центрі, де мав пройти обстеження медико-соціальної експертної комісії (МСЕК). Відповідно, заздалегідь замовив автомашину в територіальному центрі. Однак з ряду причин, не залежних від самого територіального центру, вільної машини в призначений день не виявилося. Що робити? Як на лихо, ще й той номер телефону, яким я мав зв’язатися з МСЕК, виявився неточним, словом - одне за одним, як мовиться в народі: пішло, поїхало… Відверто кажучи, я дещо розгубився. Але тут на допомогу прийшли дівчата: Валентина Григорівна Сибіра зв’язалася з Кропивницьким і віднайшла необхідний номер телефону, а Інна Олександрівна Лук’янова відкликала з відпустки водія. В результаті я прибув до обласного центру майже вчасно, причому там на мене вже чекали, тож і необхідні для мене документи було зроблено вчасно і як слід.
А ось ще один приклад: у травні цього року ми забрали до себе сестру моєї дружини – онкохвору жінку, якій було призначено цикл лікувальних процедур, покликаних уповільнити розвиток хвороби і хоч деякою мірою полегшити страждання. І так вийшло, що вона стала спілкуватися зі Світланою Володимирівною Дудою – соціальним робітником, яка надавала мені допомогу у домашньому господарстві: доглядала за городньою ділянкою, прибирала, прала, виконувала інші роботи. А крім того, ще й знаходила вільну хвилинку поспілкуватися з нами, виявилася дуже приємним співрозмовником. Тож наша родичка завжди з нетерпінням чекала на Світлану Володимирівну навіть більше, ніж на власну медсестру.
І таких прикладів можна пригадати дуже і дуже багато, про них неодноразово чув і від своїх зна-йомих – людей поважного віку, що колектив со-ціальних працівників територіального центру дуже дружний і згуртований, і в цьому є значна частка заслуги її керівника – Інни Лук’янової. Інна Олександрівна, як мовиться, не кабінетний керівник, вона завжди зі своїми підопічними, завжди тримає руку на пульсі їх проблем і сподівань. Тож – так тримати!
Принагідно, хотілося б звернутися й до своїх колег – керівників ветеранських організацій Петрового і закликати їх брати приклад у спілкуванні з підлеглими (чи підшефними) саме з Інни Лук’янової. У нас же, на жаль, трапляються такі ветеранські організації, де пам’ятники історії можуть продати, умовно кажучи, за банку консервів, або прийняти рішення не відвідувати своїх хворих колег у лікарні, чи ще якісь не менш дивакуваті рішення.
Натомість, серед позитивних прикладів ветеранської роботи хотів би згадати діяльність Павла Арсентійовича Лавецького з Балахівки. Людина абсолютно небайдужа, йому до всього є діло. Зумів навіть відстояти своє озеро, що утворилося на місці кар’єру, на якому він свого часу працював, коли це озеро хотіли зробити приватним. Там, де були злагоджені і дієві ветеранські організації, там колишні колгоспи не розтягли, а залишили єдиним комплексом, де зараз утворились потужні самодостатні господарства.
Вже не так довго залишилося чекати до старту чергової виборчої кампанії по виборах до Верховної Ради України. І тут ветеранські організації, на мою думку, також не повинні залишитися осторонь, а мають пояснювати, переконувати, агітувати. Народна мудрість говорить: «Хто не пам’ятає минулого, той не матиме майбутнього», Ось і хочеться запитати: невже було погано, коли до Верховної Ради обирали депутатами 30% робітників, 20% представників колгоспного селянства, а 10% - управлінських працівників? Так, напевне, сьогодні такий алгоритм уже не зовсім реальний, і все ж маємо розуміти, що найкраще інтереси найширших верств населення відстоюватимуть саме ті депутати, які безпосередньо до цих верств населення і належать.
І ще одне: колись заробітна плата депутата Верховної Ради була такою, яку він отримував на своєму попередньому місці роботи. Потім такий порядок скасували, мовляв, він стимулює корупцію. Тож хочеться запитати: ну як, тепер корупції стало менше? Колись про нас, як про наскрізь корумповану країну, у світі не говорили, принаймні так відверто і безапеляційно, як зараз. Тож, може, є сенс повернутися до тих принципів роботи парламенту, що були раніше? Адже тоді й корупції було менше, й бійок у залі не траплялося, та й звання депутата «народний» якось більше відповідало його справжній суті. І дарма дехто вважає, що від нас у виборчій кампанії уже нічого не залежить. Вибори залежать від кожного з нас, і зайвим свідченням цього кожного разу стає горезвісна «гречка» чи інші передвиборчі «подарунки», якими ось уже яку виборчу кампанію поспіль намагаються завоювати прихильність виборців чергові «рятівники народу». І було б непогано, якби й соціальні робітники, які за своєю професійною необхідністю перебувають най-ближче до простих людей, також їм це пояснювали. А з нагоди свята, що наближається, я ще раз вітаю усіх соціальних працівників і бажаю їм міцного здоров’я, вдячних підопічних, миру, злагоди й добробуту в оселях та усього самого найкращого.
Іларіон Глущенко, ветеран праці.
