Безодня неба вихлюпнула просинь,
Когось гукає птах у вишині.
І сіє ранок перестиглі роси,
Над вибалком, по зораній стерні.
Ховаючи у вузлуваті віти,
Казки, давно забуті усіма
Край лісу дуб старий і непривітний,
Не вірить в те, що літа вже нема.

* * *

Сивий від інею сад,
Літом забутий покіс.
Ах, цей сумний листопад,
Золото жовтих беріз!
Крилами рве чорний птах
Сірого неба шматок.
Чи віднайде у снігах
Душі замерзлих квіток?

* * *

Загубились у туману складках,
Спаленого літечка сліди.
І сумує одинока кладка,
Спогадами в каламуть води.
Нависають хмари темно-сині,
Сіються дощами навсебіч.
Й вітер на старенькім клавесині
Рве березі душу цілу ніч.

* * *

Тільки вранці помирають зорі,
Падають безсило поміж трав.
Листя на строкатім осокорі
Вересень давно пофарбував.
Знову за вікном блукає тиша,
Жовта, наче з рижиків рагу.
Жде, що скоро їй зима напише
Білий вірш, на білому снігу.

* * *

На перший цвіт враз випали сніги.
(Таке буває часом. Що подієш?)
Тут все повимерзає до ноги,
А, може, ні, ледь жевріє надія.
Вона, як зірка, світить нам з пітьми,
Коли усе здається вже пропащим.
Чи не тому живемо досі ми,
Що вміємо надіятись на краще?

* * *

Мокне вечір на дощі осіннім
(Вітру досить листя для забав).
Вже малий цвіркун в торішнім сіні
Скрипочку надовго заховав.
За вікном згоряють сухоцвіти,
Перейшовши холодів межу.
Лиш вони, єдині в цьому світі,
Ще про літо спогад бережуть

* * *

Ах, весна! В калюжах сонцю тісно,
Березень розбризкує блакить.
Вітер місить глини жовте тісто,
У яру торішнє листя спить.
Ще сьогодні холодно надворі,
Але в цьому світі стільки див –
Щойно на старому осокорі
Мокру тишу свистом шпак збудив.

* * *

«Варавву нам! Варавву відпусти!» –
У натовпі кричали хтиві люди.
«А трьох отих, прибийте на хрести!
Хай карою для них розп’яття буде!»
І розп’яли. Але Ісус воскрес.
Здійнята вверх важка його правиця.
І кожен з вас ще понесе свій хрест
За всі свої гріхи і вчинки ниці.

* * *

О, ти прийшла, красуне рудокоса,
А я вже зовсім сивий, постарів.
Чомусь мені схотілось нині босим
Пробігтися по скошеній траві.
Але стерня занадто вже колюча
(Стираю зі ступні засохлу кров).
Вином свою журу таку пекучу,
До ранку буду лікувати знов.

* * *

Здрастуй, старосте ти моя,
Сива-сива та ще й беззуба.
Непривітний до тебе я,
Бо мені ти зовсім нелюба.
Рясно капає стиглий глід,
Вітер листя тасує карти.
По собі чи зоставлю слід
За отим поворотом завтра?

* * *

Блакитний серпень. Скрізь трава колюча.
Вітри сварливі цілі ночі дмуть.
Тепер уже розлуки неминучі.
Перебираю речі. Що візьму?
Багатства – нуль. Благенька одежина.
Ще віршів жменя, всі такі сумні.
І спогади. Вони як одержимі –
Самі не сплять і не дають мені.

* * *

Спинися на мить, моя осене,
Бо літо згоріло до тла.
Стежки, де ми бігали босими,
Ти листям давно замела.
Ночами вже мерзне на холоді
Вогонь хризантем у вікні.
І дзвінко вистукують жолуді –
Відлічують втрачені дні.

* * *

Хмільного літа запізнілий цвіт,
Тепер йому зігрітися не сила.
Ген, журавлі збираються в політ,
Вони так довго нині голосили.
Старий будяк вночі заснуть не міг,
Над вибалком стояв, мов на сторожі.
Недавно уві сні він бачив сніг,
Але коли, згадать ніяк не може.

* * *

Жури неприспані акорди,
П’є падолист хмільну росу.
Ще хризантеми квітнуть гордо
Та хто врятує цю красу?
Ніхто. Десь голоси пташині,
Пірнули в біль на саме дно.
І цілий день сумує нині
Моє заплакане вікно.

* * *

Пора давно загублених надій:
Заглянеш в себе – порожньо і голо.
Край вересня спинися і постій,
І подивись, що діється навколо.
Суху траву спікає жаром глід,
Блищить роса, неначе самоцвіти.
Дме вітер, замітає листям слід,
Стирає спогад про коротке літо.

* * *

Спека стиглих дощів принесла цілий міх,
Клен в листатім плащі переціджує їх.
Босий липень бреде навпрошки через луг,
Рій бджолиний гуде, море сонця довкруг.
Лиш висока сосна п’є гірчаву росу,
Їй минула весна принесла тільки сум.
Корінь зовсім зачах. (Ця недуга звідкіль?)
У зелених очах сивий розпач і біль.

* * *

Відцвітають останні жоржини,
Задивилася синь у вікно.
Думав: літо мене не покине,
А воно догоряє давно.
Мокрий вітер торкає фіранку,
Легко, щоб не сполохати снів.
Жменю віршів знайду біля ганку
Й подарую тобі навесні.

Григорій Ліщенюк

* * *

Ах, та заздрість! Це важка хвороба.
Знаємо, напевно, я і ти.
Тут уже нічого не поробиш,
І від неї ліків не знайти.
Може, в цьому завинили гроші
Чи душі підленької вина?
Грай, маестро, друже мій хороший,
Поки не підпиляна струна.

* * *

Такі розкішні акварелі
Скидають сонні ясени.
Вночі, по стінах і по стелі,
Снуються тіні. Хто вони?
Далекого дитинства мрії,
Фантазії жаска мара,
Ілюзії, чиїсь надії
Чи просто безневинна гра?

* * *

Я про неї не скажу нікому,
Під подушку заховаю сум.
Вже вітри обшарпали солому,
Зі старої стріхи, як на глум.
Йду в минуле. Вічність миті лічить,
Тліють зір далеких світлячки.
Тільки б знов душі не покалічить,
Об колючих спогадів сучки.

* * *

З боліт правічних, з Чуді і Мордви,
Усі в тваринних шкурах і лахмітті.
Скажіть мені, в якому це столітті
Русинами себе назвали ви?
Але ординські звички всі у вас
Зосталися. І пізно, а чи рано
Хто із болота – сам болотом стане.
Усіх розсудить справедливий час.

* * *

Вересень збирає теплі дні
В бабиного літечка торбини.
Цвинтар сутеніє вдалині:
Ні села довкола, ні людини.
Голубінь така, що просто – ах!
Доторкнешся – обпече росою.
Тужить в небі одинокий птах,
До весни прощається зі мною.

* * *

Так солодко гіркне євшан,
Аж ген, де синіють могили.
І мчить прудконоге лоша
В правічні степи, що є сили.
Гойдається сиза імла,
Чіпляється час за рамена.
І срібно дзвенить ковила,
Мов коней козацьких стремена.

* * *

Ще трішечки зосталось цвіту,
І ми пірнемо в сірі дні.
Тут все повинно спопеліти,
Перегорівши у мені.
Сум хризантем і білі роси,
І пташки рана, що пече,
І вітер цілу ніч голосить,
Уткнувшись у моє плече.

* * *

Мліє ранок в серпня на долоні,
Заховавши тінь в старенький хлів.
І вітри – степів гривасті коні,
П’ють росу із пригорщ лопухів.
Походжає край води лелека –
Мудрий птаха, що там не кажи.
Він про те, що нині буде спека,
На зірках вночі наворожив.

* * *

Мій часе озвірілий, зупинись!
Невже ти досі не напився крові?
Лише навколо себе подивись –
Немає ані крихітки любові.
Брехня, насилля, вбивства, грабежі,
Хвороби, голод, бандитизм і злидні.
Ти вже стоїш, здається, на межі,
Вдивляючись у хмари грибовидні.

* * *

На болотах, де сплять очерети,
Закутавшись в тумани з головою.
Тепер уже нічого не знайти,
Здається, літо все взяло з собою.
Зостався тільки дуба жовтий лист,
Його дощі зуміли промочити.
І птаха крик, і вітру дикий свист,
І рій думок, що не дають спочити.

* * *

Сонце за обрій упало,
Певно, втомилося гріти.
Вітер торкає недбало
Струни змарнілого літа.
Вечір, у мокрій свитині,
Бродить подвір’ям роззутий.
Будемо вдвох знову нині
Слухати пісню забуту.

* * *

Малюю осінь на листку кленовім,
Блакитнооку, неабияку.
Далеке поле, сад в сумній обнові,
Покинуте гніздечко в тернику.
Ще живопліт біля старої хати,
Над вибалком розкидане село.
Але дощу не буду малювати,
Бо змиє фарби, наче й не було.

* * *

У тім краю, де я в дитинстві жив,
Тепер квіток даремно вже шукати.
Спориш посохлий стежку застелив,
Що бігла з лісу до старої хати.
Холодний вечір з місяцем вгорі,
Безлисті клени (все як і раніше).
І вітер, заховавшись в димарі,
Читав мені чиїсь до ранку вірші.

* * *

Закружляла віхола барвиста
Листям верболозу на воді.
Стиглим, горобиновим намистом
Підпалила осені поділ.
Розігнала вранішні тумани
Та й побігла степом навмання.
І спікають кленів свіжі рани,
Жовтий смуток на долоні дня.

* * *

Хто кинув на мене цей гріх?
Які небеса в цьому винні?
Його я любив більше всіх
А нині, а нині, а нині…
Світилась у відблисках свіч,
Маестро душа благородна.
І плакав Сальєрі всю ніч
Над Моцарта прахом холодним.

* * *

Осінь ворожить на рунах
Стиглих каштанів, що впали.
Вітру натягує струни,
Кинувши все на поталу.
Листя пожежа багряна
Раптом торкнеться до тіла.
Чи зарубцюється рана
В пташки, що не відлетіла?

* * *

Ні. Не збагнути цього світу.
І намагатися дарма.
Так швидко проминає літо,
Так довго тягнеться зима.
Час відраховані хвилини
Хова до Вічності кишень.
І ти наївний, мов дитина,
Живеш надіями лишень.

* * *

Мої надії стерлись об літа
І перетліли, як торішні трави.
Байдуже: чи то листя проліта,
Чи віхола кружляє для забави.
Метелик в листопаді. Подивись!
Його сьогодні заберу до хати.
І знов до ранку, як було колись,
Для нього буду вірші римувати.

* * *

Нині роси падають дощами,
Дістають в озерах, аж до дна.
І ховають верби під плащами
Присмак перегірклого вина.
Захмелію. Довго ще до ранку.
Загублюся між квіток і трав.
Хтось учора на моєму ганку
Рими знов мені порозсипав.

* * *

Серпнуть трави, догоряє липень,
Вже не чути цвіркуна пісень.
І скидають цвіт зелені липи,
Пережовклий, мов осінній день.
На асфальті він кружля з вітрами,
Десь далеко музика луна.
Падолист уже не за горами.
Жовтий танець – чим не дивина?

* * *

Ви куди, думки мої строкаті?
Подивіться, трави у росі.
Краще вам зостатися у хаті,
Пригощу вином я вас усіх.
Потім позбираю у торбину.
П’яниці гіркі. Ну просто жах!
Вийду в поле у нічну годину
І розвію на семи вітрах.

* * *

Падають в ніч незриму
Зорі, аж соковиті.
Де мені взяти рими?
Як їх не повторити?
Марно. Все марно в світі.
В щастя мале віконце.
Але поглянь: в міжвітті
Промені сіє сонце.

* * *

Сумна пора. Холодні ранки нині.
Така прозора у річках вода.
Знайомий клен у порваній свитині
Розчулився і росами рида.
Кричать у небі перелітні гуси,
Біль притулився до грудей моїх.
І я боюся. Знову я боюся,
Що вже ніколи не побачу їх.

* * *

Літо бабине, ти куди
Одягнуло цю позолоту?
Тільки знає усе достоту
Мудра чапля біля води.
Цідить вечір лимонний сік
З миски місяця в жовті віти.
У степах відцвітають квіти.
Ах, короткий у тебе вік!

* * *

Марную ніч. Знов спогадів гора
І череп мій стискається від болю.
Але йому спочити не дозволю,
Хоча давно заснути вже пора.
Стараюсь вкотре досягнуть мети,
Думки збираю майже по краплині.
Римую. Але рими вперто нині
У гості відмовляються прийти.

* * *

Від роси клен до нитки промок,
Біля хати стояв на сторожі.
Назбираю в торбину зірок,
Дам сові, хай мені поворожить.
Кине їх, наче руни: «Ану!»
(Очі втупила жовто-зелені).
Вже минулого не поверну,
А майбутнє вміщається в жмені.

* * *

Побілію, як тумани в осінь.
(Щойно вітер у яру замовк).
Та й приляжу в полі на покосі,
Вкрившись пледом степу і квіток.
Покладу під голову ще неба,
Не усе, а трішечки лише.
Ну скажи, чого тобі ще треба,
Хвора і скалічена душе?

* * *

Ховаючись до вересня в рукав,
Що ніч із листя вітрові пошила.
Малий метелик прихистку шукав,
Бо з холодом змагатися не сила.
Сідає сонце. Захід, наче кров.
Біля гнізда клопочеться синичка.
І поки вечір дня не поборов
Ще є надія. Але невеличка.

Н. Паганіні