У природі, як і в людському житті - нічого не стоїть на місці, все змінюється.

Хтось народжується, хтось старіє і йде на заслужений відпочинок, а хтось - на вічний спокій. Пам’ятаю, коли були ще молоді - зими були суворіші, а люди навпаки - добріші.

То було молоде життя: недосипали, дбали про дітей, по господарству встигали поратись та ще й дітей віднести на руках до дитсадка, хоч він був у протилежному напрямку від місця роботи.
Нелегко було, та не думали, що на старості стане ще гірше. Проте старість не забарилась і піднесла кожному свої сюрпризи.

Моя робота певною мірою була пов’язана з поштовиками, тому іноді пригадую, який же був великий, злагоджений колектив працівниць районного вузла зв’язку. Всі мої подружки працювали телефоністками: Ольга Миколаївна Компанієць,Таїса Сергіївна Пранцан, Галина Дмитрівна Вервес, Раїса Василівна Вервес, Віра Дмитрівна Пономаренко і, царство небесне та вічний спокій їй, - Ганна Павлівна Павельєва.

Які ж були дзвінкі їх голоси: «Я 2 слухаю, з’єдную, говоріть, розмова закінчена, вимикаю». Затихли ті дзвіночки, заросла травою стежина до роботи, і сидять по домівках, немов відірвані від світу, старі пенсіонерки-телефоністки.

Незавидна доля спіткала О.М.Компанієць. Рано овдовіла, згодом поховала двох синів, що її найдужче підкосило, а старість взяла своє: хворіє, нездужає і гіркими сльозами виливає своє горе.
Аналогічне життя і у Р.В.Вервес: з малими трьома діточками залишилася вдовою, виростила, виховала, поставила їх на ноги, та доля не пощадила і вже одруженого сина та онука забрала за межу.

Звичайно, характерами всі різні, тому ці події не підсудні.

Раїса Василівна більш стійка, і своє горе оплакує десь у тихому куточку, подалі від людських очей.

А жорстокіше доля повелася з Т.С. Пранцан: овдовіла, а в свої 86 років ще й стала незрячою, прикутою до ліжка. Що таке не бачити білого світу?! Та по натурі вона оптимістка і виливає своє горе в піснях, жартах. А який же в неї мелодійний голос, вона не з тих, хто чекає, щоб її жаліли. Навпомацки набере номери телефонів і щоранку телефонує своїм подружкам, розпочинаючи з пісні:

«С чего начинается Родина,
С картинки в твоем букваре,
С хороших и верных товарищей,
Живущих в соседнем дворе».

Великої сили волі Таїса Сергіївна, за нею старанно до-глядають обидва сини і невістки: нагодована, випрана, викупана.

Галина Вервес і Віра Пономаренко теж старенькі, ще ледве вештаються по подвір’ю. Вони уже давно забули, коли їх вітали з 8 Березня чи ще якимось святом А був же час, коли кожна з них не один рік красувалась на Дошці пошани.

Піклування дітей про старих батьків - це обов’язок, а куди ж поділась уважність і згадка суспільства, молодших колег про старих, немічних пенсіонерів? Тим більше, що їм багато не потрібно, додало б снаги навіть просто привітне слово, нагадування про те, що їх не забуто.

Минуло 8 Березня, та не знайшлася жодної живої небайдужої душі, яка б згадала про старих пенсіонерів, забутих Богом і людьми. Зачерствіли наші душі, невідомо куди по-ділись взаємоповага і взаємопідтримка, а можна ж було оживити і ощасливити людину одним радісним теплим словом, як, наприклад, оці рядки:

«Жизнь коротка, и можно опоздать согреть теплом того, кто замерзает,
Кому-то слово доброе сказать, спасти того, кто погибает».

Я дуже люблю свою чорноброву «Трудову славу». Як приємно було читати в її номерах за 15 та 22 лютого 2017 року привітання з 80-річним ювілеєм Віктора Яковича Павельєва редакційним колективом «Трудової слави». Які глибоко зворушливі оті слова:

- Трое суток шагать,
Трое суток не спать
Ради нескольких строчек в газете.
Если б снова начать,
Я бы выбрал опять
Бесконечные хлопоты эти.

Якою ж теплотою від колег і радістю зігріто стареньку душу, не забуту за його довгорічну працю і сімейну дбайливість.

За минулий рік 3 вересня теж з 60-річчям вітали Сергія Дмитровича Андрусенка, а в минулих виданнях не раз публікували матеріали Григорія Крячка, уже покійного.

Тож втішно, що є ще небайдужі, щирі і щедрі душі до своїх стареньких колег. Не знаю, хто саме писав ці рядки, та вони дуже пасують колективу «Трудової слави»:

- Для добрых дел не надо серебра,
Не надо ни багатства и ни злата,
А надо, чтоб душа была щедра
И добротой, и верою богата!

Тож здоров’я вам, злагоди в сім’ях, натхнення і успіху у вашій кропіткій справі!

А з нагоди свята зв’язківців 16 квітня та напередодні Великодня щиро вітаю дорогих моїх подруг-колишніх телефоністок і бажаю здоров’я, сімейного затишку, благополуччя.

Тримайтеся, мої любі, щоб не одна ще весна усміхнулася вам вишневим, калиновим і яблуневим цвітом, щоб ви ніколи не були зайвими за обіднім столом, а ваші онуки та правнуки щоб горнулися до вас, і ви ще в змозі були пригорнути біляві їхні голівоньки і притиснути до себе, бо вони ж - найдорожчі наші скарби.

На свете есть место, которое снится,
на карте его не найти.
Как хочется снова туда возвратиться,
Жаль, в прошлое нет уж пути.

Раїса Філіпенко.
смт.Петрове