Так влаштований світ, що кожен час, кожна територія позначені своїми символами, своїми моральними авторитетами – людьми, які на певному відрізку історії мають значну вагу, серйозний вплив у суспільстві. Але минає кілька десятків років – і про більшість із них забувають, адже з’являються вже нові авторитети, нові лідери громадського впливу.
Проте, на щастя, нерідко маємо і приклади, коли гідно і достойно пройшовши по життю, людина ще надовго залишається теплим спогадом в пам’яті земляків, навіть після фізичної смерті, за усі ті добрі справи, які вона встигла вчинити протягом свого, на жаль, не такого вже й тривалого земного буття.
До таких, безумовно, можна віднести й ветерана Великої Вітчизняної війни Миколу Михайловича Нероду, світла пам’ять про якого надовго ще збережеться у серцях тих, хто знав його особисто і навіть тих, кому лише доводилося чути про його надзвичайно відповідальні професійні та благородні людські якості.
Важко сказати, як би склалася доля молодого, але заповзятого хлопця, якому у квітні 1941-го року виповнилося шістнадцять, аби не війна. Напевне, мав якісь свої життєві плани, вважав, що має широкий спектр можливостей у виборі професії. Але війна скоротила усі ці можливі варіанти до єдиного – обов’язку захищати свою Батьківщину.
Чекати офіційної повістки не став, а щойно лише сягнув сімнадцятирічного віку – сам пішов до війська добровольцем. Дочекатися повноліття не дозволяв дуже складний стан речей на фронтах: буквально за кілька перших місяців війни ворог окупував переважну частину України, вже 8 серпня 1941 року німецькі підрозділи увійшли до Петрового. Тож довго перебувати в евакуації, не розуміючи, де саме проляже лінія фронту за місяць, за тиждень, за день – не зміг. Зрештою, відчув, що, незважаючи на юний вік, прийшов і його час стати до зброї, аби захистити свою батьківщину. Адже, що фашистську потвору буде знищено, - тоді ще ніхто не знав, хоч дуже на це сподівалися. Як і не знали, якою ціною буде завойовано Перемогу.
Воював молодий воїн сміливо і завзято. В лічені тижні опанував військову спеціальність навідника-артилериста. Причому, опанував добре, адже після його влучних пострілів не одна ворожа бойова машина навіки залишилася в українських степах. За що, до речі, молодого воїна було відзначено найвищою солдатською нагородою – орденом Слави ІІ ступеня. Далі були ще почесті і нагороди, але… Удача на війні – річ примхлива: хтось гине в першому ж бою, хтось інший пройшов від першого її дня і до останнього абсолютно неушкодженим, а були й такі, чиє життя підступна куля обірвала вже після того, як пролунали салюти Перемоги…
Миколина ж доля виявилася щасливою наполовину, адже повернутись живим з тієї кривавої м’ясорубки – це вже було неабияке щастя. А от залишитися неушкодженим – не пощастило. Сильні кульові поранення в ліве коліно і в правий плечовий суглоб, практично, поставили хрест на його подальшій військовій біографії. Та й можливості широкого професійного вибору відтепер скоротилися до прикрого мінімуму. Дякувати Богові та чуйним рукам військових хірургів, що хоч зуміли таки врятувати ногу, зібравши по шматках розвалене коліно. Але сильне накульгування залишилося його прикметною ознакою на все життя. Через це дехто в Петровому взагалі вважав, що Микола Михайлович замість ноги носив протез.
Коли настала, нарешті, довгоочікувана Перемога, замислився над тим, як бути далі: мирної спеціальності здобути не встиг, фізичною працею інвалідові займатися дуже нелегко. Водночас, вихований був таким чином, що сидіти вдома без діла не міг. Тож коли йому запропонували узяти «під крило» віддалений магазин Петрівської спілки споживчих товариств (пізніше – райспоживспілки) – не вагався жодної миті. Його життєвим кредо було прагнення бути потрібним і корисним громаді. І якщо він зможе приносити таку користь в якості торговельного працівника – так тому й бути.
А вже невдовзі колишній воїн, який у своєму магазині сам виконував обов’язки як завідуючого, так і продавця, став одним з кращих у своїй професії. Його ставили в приклад колегам, адже такої культури і рівня якості обслуговування, як у «магазині Нероди», споживачі рідко ще де могли побачити. Це, до речі, на той час було дуже важливою річчю, адже в суспільстві перманентного дефіциту торговельні працівники нерідко вважали себе такими собі «небожителями», які реалізували товари, що користувалися особливим попитом, «з-під прилавка», даючи можливість їх придбати лише друзям, знайомим чи так званим «важливим людям». А от за Неродою подібних речей не помічалося ніколи. До кожного свого покупця він завжди був підкреслено уважним, чуйним, завжди допомагав вибрати саме потрібну річ, і, якщо на даний момент такої в магазині не виявлялося, - приймав замовлення і вже потім, у свою чергу, замовляв її чи на базі в Петровому, чи на складах міжрайбази. Його професійним девізом був вислів: «Продавець існує для покупця, а не навпаки». Саме тому намагався працювати так, щоб задовольнити усі запити споживачів, які залюбки ставали його постійними клієнтами. Скажімо, мало хто із завмагів брав на реалізацію гас. Практично – ніхто. Виторг за цей товар – копійчаний (як за радянськими ще розцінками), плану на ньому не зробиш, а мороки з ним… То умови зберігання товару слід забезпечити такі, щоб приписів від пожежного нагляду уникнути, то взагалі треба якось по-дбати, щоб їдким запахом гасу не пропахли усі інші товари… А Микола Михайлович цієї мороки не боявся: треба забезпечити надійне безпечне зберігання? Забезпечимо, що ж поробиш. Але якщо є людський попит на цей товар, то хтось же його має продавати?
До речі, саме завдяки такому підходу, йому вдавалося не тільки систематично виконувати, але й регулярно перевиконувати план. Адже якщо хтось приїздить за гасом з далекого села, то тут він охоче придбає й усі інші, потрібні в побуті чи домашньому господарстві речі. Тим більше, що у віддаленому від центральної частини селища магазині нерідко можна було придбати речі, які ні в райунівермазі, ні в інших торговельних точках селища не залежувалися.
Безумовно, таке відповідальне, таке високофахове ставлення до власної професії не могло залишитися непоміченим. За сумлінну працю в торгівлі йому було присвоєно почесне звання «Відмінник торгівлі СРСР», його портрет було занесено на Дошку пошани райспоживтовариства, було вручено також іменний наручний годинник (що на той час також вважалося дуже серйозною і почесною відзнакою). В трудовій книжці Миколи Михайловича у графі «місце роботи» значився один-єдиний запис, натомість на сторінках, де вказуються відомості про подяки і заохочення, вільного місця не залишилося.
Втім, не лише влада цінувала професійні та людські якості М.Нероди: односельці, з огляду на його серйозність, діловитість та високу відповідальність, неодноразово обирали свого земляка депутатом селищної ради кількох скликань поспіль. І хоч там він очолював вузькопрофільну комісію, що займалася питаннями торгівлі й побутового обслуговування населення, проте йому, як депутату, було діло до всього. Скажімо по його виборчому округу (південній околиці селища) часто траплялися перебої з електропостачанням. А відтак – замовкало й радіо, не працювали телефони. Тож, за клопотанням своїх виборців, домігся, щоб енергетики замінили ненадійне обладнання, і вже невдовзі люди могли проводити вечори у власних оселях в комфортних умовах, не боячись, що буде перервано улюблену телепередачу чи не стане можливості зайнятися нагальними домашніми справами. Любили і поважали Миколу Михайловича також колеги-ветерани, адже у їх середовищі було добре відомо, хто був справжнім учасником бойових дій, а хто - «декоративним» ветераном, хоробро воюючи лише на словах. Тож до думки Нероди, до його точки зору на те чи інше питання завжди прислухалися і обов’язково враховували при прийнятті відповідального рішення.
Саме цими днями виповнилося уже десять років, як хоробрий боєць, чесний і сумлінний працівник відійшов у вічність. Але пам’ять про нього житиме в серцях ще багатьох поколінь петрівчан. Невипадково ж навіть, коли, визначаючись на місцевості, наші земляки призначають чи то місце побачення, чи то ще якісь конкретні орієнтири, одним з таких орієнтирів вказують «магазин Нероди». І, напевне, «магазин Нероди» ще довго фігуруватиме в лексиконі багатьох петрівчан як данина пам’яті цій чудовій і світлій людині, цій яскравій і харизматичній особистості – одного з тих, хто визначав обличчя нашої минулої епохи. Епохи багато в чому неоднозначної і суперечливої, але, разом з тим, - по-своєму прекрасної і неповторної.
Володимир Кіфенко.
