Із циклу «Просинь»

Здрастуй, старосте ти моя,
Сива, сива та ще й беззуба.
Непривітний до тебе я,
Бо мені ти зовсім нелюба.

Рясно капає стиглий глід,
Вітер листя тасує карти.
По собі чи зоставлю слід
За отим поворотом завтра?

* * *

Ах, весна. В калюжах сонцю тісно,
Горобці розбризкують блакить.
Вітер місить глини жовте тісто,
У яру торішнє листя спить.

Ще сьогодні холодно надворі,
Але в цьому світі стільки див –
Щойно на старому осокорі
Мокру тишу свистом шпак збудив.

* * *

Сивий від інею сад,
Літом забутий покіс.
Ах, цей сумний листопад,
Вітер регоче до сліз.

Душі осінніх квіток
Перегоріли до тла.
Вже до зими тільки крок,
Марно чекати тепла.

Крилами рве чорний птах
Сірого неба шматок.
Чи віднайде у снігах
Мертві пелюстки квіток?

* * *

Безодня неба вихлюпнула просинь,
Кричать птахи, аж ген, у вишині.
І дзвонить вітер в кришталеві роси,
Розсипані у вибалку на дні.

Ховаючи в свої безлисті віти
Казки давно забуті усіма,
Над яром дуб старий і непривітний
Не вірить, що скінчилася зима.

Григорій Василів.