Мені завжди мама говорила: «Треба, щоб у сім`ї було багато дітей. Щоб допомагали один одному у скрутну хвилину і раділи разом у свята». Їхня із татом родина – взірець цих слів. Виховали 4 дітей, бавили 7 онуків і вже сам пра-дідусь чекає у гості своїх 4-х правнуків.

Раніше часто зліталися до родинного гніздечка гості із Дніпропетровська, Полтави та далекого Ноябрська. Ділилися спогадами. Найяскравіші із них – це родинна перед-платна кампанія. Із нетерпінням усі чекали кінця року, коли тато, повернувшись одного вечора із роботи додому, оголошував:
– Складаємо списки на передплату!

Кожен із нас на листочку писав, що він бажає отримувати: «Комсомольськая правда», «Роман-газета», «Техника – молодежи», «Пионерская правда», «Піонерія», « Зірочка», «Мурзилка», «Веселые картинки», «Малятко», «Барвінок». Для дорослих – окрема передплата. І першою у їхньому списку завжди була «Трудова слава». Газета, якій батько присвятив майже 42 роки свого життя, завжди була повноправним членом нашої родини. Ми знали її день народження, готували вітання і сюрпризи до ювілейних випусків. І сьогодні перше запитання тата, коли ми заходимо у кімнату:
– А газетку принесли?

Щиро дивується, коли відповідаємо, що не глянули у поштову скриньку. Як можна пройти, не перевіривши, чи уже доставили його «Трудову славу»? Усі газети складено у хронологічному порядку, підшивки зберігаються, час від часу, ретельно перевіряються та перечитуються. І нехай хто-небудь спробує якийсь номер використати для своїх потреб! Негайно починається розслідування: а де такий-то номер газети подівся?!

За родинною традицією відзначали свята. Здається, ніби вчора було мамине 70-річчя. Свято розпочалося ще на репетиціях: онучата декламували вірші, розучували складені про кожного члена родини частівки. Діти старанно виводили:
- Ой, чого калина віти похилила,
Чи багато квіту, чи важка роса?
Ой, чого так рано мама посивіла?
А була ж у неї золота коса!

Розкривали таємниці, котрі берегли багато років: як Радік ховав за дзеркало, яке висіло на стіні, вирвані сторінки щоденника із двійками; як Роман і Костя відчиняли один одному і залазили у хату через вікно, повертаючись на світанку із гулянок; як Оля під шафу склала свій мокрий одяг після того, як провалилася на річці в ополонку, і забула про нього… Згадували свої дитячі пустощі, тільки тепер розуміючи, що тоді додавали сивинок у мамине волосся.
Складали вітальні вірші:
- Вже матусі сімдесят,
Де вони набралися?
Сидить сьогодні за столом,
Усім усміхається.

Бо родина у нас дружна, Уміє радіти,
Веселяться всі, святкують – І дорослі, й діти.

На золоте весілля батьків організували їм реєстрацію шлюбу: підготували фату, обручки, запрошення, букетики, стрічки, свідоцтво про продовження шлюбу. Переконалися, що 50 – це лише одна мить. Мить, сповнена радості і тривоги, сподівання і надій. Нагородили їх за терпіння Грамотою «За 50 років щасливого подружнього життя». Зачитали накази Міністерства любовної промисловості про винесення подяки татові – «За заслуги перед сім`єю», мамі – «За ведення домашнього господарства». Вручили подяки татові – від барона Мюнхгаузена «За швидкість пересування від одного вулика до іншого», мамі – від Мері Поппінс «За виховання великої кількості дітей і онуків», обом – від Юлія Цезаря «За різноманітність виконаних одночасно прохань і доручень дітей».

Сивочолі молодята клялися один одного підтримувати:
Клянешся проявляти турботу,
Виконувати геть усю роботу?

Клянешся тільки чоловіка любити
Та кожен день йому годити?

Клянешся ніколи ти губи не дуть,
Не дать навіть вітру на жінку подуть?

Клянешся, як сяде попити пивце,
Не будеш кричати на нього за це?

Клянись не образить дружину словами,
Любов зберегти назавжди поміж вами.

Клянемось бути завжди такими:
Веселими, щедрими, молодими!

А сьогодні у нашому родинному колі ще один прекрасний ювілей – 80-річчя дорогого батька і дідуся Віктора Яковича Павельєва. Він розпочав свій трудовий шлях ще юнаком. Після за-кінчення семирічки почав працювати робітником в радгоспі «Маріампольський». Як старанного працівника, його направили на навчання на курси трактористів. А незабаром продовжив здобувати освіту в Бобринецькому сільськогосподарському технікумі. Після його закінчення молодого спеціаліста призначили бригадиром комплексної бригади колгоспу ім. ХХ з’їзду КПРС. Здавалося б – в районі з’явився ще один молодий перспективний хлібороб.

Та в його душі жив потяг до творчості. Ще у роки навчання в технікумі він був членом літературної групи при місцевій районній газеті, писав вірші і дописи, які друкували як районна, так і обласна преса. Повернувшись на Петрівщину, став успішно співпрацювати з районною газетою. Його помітили і запропонували стати штатним працівником редакції. Так і пов’язав свою подальшу долю з журналістикою. Здобув вищу журналістську освіту, пройшов шлях від молодого кореспондента до редактора. Завжди був чесним, порядним, уважним до чужої думки, тож користувався повагою колег, всіх, з ким перетинався його життєвий шлях. А для нас – його дітей і онуків – завжди був і є ніжним і люблячим татусем і дідусем. Сьогодні хочеться мені від імені усіх рідних перефразувати слова класика української літератури Олександра Довженка, бо, на мою думку, ніхто, крім нього, не дібрав переконливіших слів, щоб передати синівську любов до отчого краю, рідної домівки і батьків:

«Благословен будь, наш дорогий батьку!
Думаючи про тебе, ми завжди добрішаємо, почуваємо себе невичерпно багатими і щедрими Так багато дав ти нам подарунків на все життя!
Рідний наш!
Щасливі ми, що народилися у такій родині, що незабут-німи стали безтурботні, сповнені батьківської любові роки дитинства та юності.»

Сподіваюся, що наші діти, онуки та правнуки збережуть і продовжать гарну традицію – збиратися разом.

Ольга Слободяник (Павельєва), донька ювіляра.