Цими днями виповнюється майже три роки відтоді, як Росія, скориставшись періодом фактичного безвладдя і розгубленості, що панували в Києві, анексувала Крим (хоча, як стало відомо згодом, захоплення півострова готувалося заздалегідь і він все одно був би анексований, навіть якби при владі залишився Янукович, невипадково ж ще задовго до цих подій уже були замовлені і виготовлені медалі «За взятие Крыма»). А ще це безвладдя супроводжувалося антидержавними мітингами і демонстраціями в кількох східних та південних областях України, де робилися спроби захоплення органів влади, військових частин, відділів і підрозділів міліції та СБУ, які в ряді випадків завершилися успіхом. Хоча у більшості областей, здебільшого, самі громадяни дали гідну відсіч провокаторам, або ж ці виступи були придушені силовими структурами. Та в Донецькій і Луганській областях протистояння переросло у збройний сепаратистський заколот, який, здебільшого, очолили діючі або формально виведені поза штат працівники ФСБ та ГРУ Російської Федерації. Українська влада змушена була розпочати антитерористичну операцію, від сепаратистів стали звільняти одне місто за іншим. З Донецька залунали панічні голоси на адресу керівництва Росії: «Рятуйте, бо через кілька днів ми будемо знищені!». Їх у Кремлі почули, з допомогою російської армії наступ сил АТО був зупинений.
Саме у цей трагічний період в Україні постало таке явище, як добровольчий рух, були створені перші добровольчі батальйони, які і зупинили агресорів і бандформування, що вже мріяли про взяття Києва. Крім того, українська влада, аби відродити майже знищені Януковичем Збройні Сили України, змушена була застосувати такий захід, як мобілізація. Пройшло вже кілька її хвиль.
У четверту хвилю мобілізації потрапив й Ігор Оксюта, який до цього працював слюсарем в підрозділах ПАТ «ЦГЗК», механізатором в СФГ «Тілець», інших підприємствах. Сталося це 30 січня 2015 року.
Як і всі мобілізовані, Ігор пройшов курс військової підготовки в навчальному центрі «Десна». Як і всі учасники АТО, з якими мені довелося зустрічатися, каже, що підготовка була серйозною, навчання проводили справжні професіонали військової справи – офіцери Головного розвідуправління Збройних Сил України.
Після закінчення навчання потрапив в 14 Окрему механізовану бригаду на посаду командира відділення розвідки. Брав участь в реальних бойових діях у Донецькій та Луганській областях – в районі населених пунктів Павлопіль, Мар’їнка, Щастя та інших. Має бойові нагороди – Відзнаку командира бригади, медаль «За оборону рідної держави», багато Грамот. Розповідає, що на боці сепаратистів воює чимало громадян Росії, здебільшого тих, кого самі росіяни презирливо називають «чурками», «звірятами» тощо – тобто бурятів, чеченців та представників інших народностей. А ще наші бійці помітили, що бойові дії на Донбасі, зокрема під Мар’їнкою, для росіян стали полігоном, після якого вони відправляють своїх військових в Сирію.
Після закінчення терміну мобілізації Ігор 27 січня 2016 року підписав контракт зі Збройними Силами України на шість місяців, а 27 липня того ж року – ще один, знову на шість місяців. Розповідає, що нині війська, на відміну від, скажімо, 2014 року, коли практично нічого не було, забезпечені всім необхідним – і обмундируванням, і надзвичайно хорошим харчуванням. У раціоні є і тверді сири, і ковбаси, й інші м’ясні продукти, проте завжди дуже раді, коли отримують посилки або волонтери привозять щось домашнє. Дуже цінують дитячі малюнки і сувеніри (це доводилося чути, практично, від всіх учасників АТО).
Згадав він і про новітню зброю українського виробництва. Був період, коли мав на озброєнні автомат «Форт» - чудову зброю, надійнішу і зручнішу за автомат Калашнікова. Чув (хоча сам не бачив), що дуже хороший український танк «Оплот». Сепаратисти взагалі дуже бояться наших танкістів, які вважаються одними з кращих у світі, що не раз доводили на міжнародних змаганнях з танкового біатлону. А про їхню відвагу і майстерність в бойових діях годі і говорити.
Бойовий дух наших воїнів високий. Ігор каже, що, якби дозволили воювати по-справжньому, то ворог вже був би розбитий. Виходить дивна ситуація – всі без винятку фронтовики, з якими мені довелося зустрічатися, твердять, що готові воювати і перемагати, але в політикумі як мантру повторюють: «Військовим шляхом вирішити проблему подолання сепаратизму на Донбасі неможливо». А як можливо – шляхом зради і здачі національних інтересів? Втім, час розсудить і хочеться вірити, що будуть зроблені відповідні висновки щодо того, хто прагнув перемоги, а хто всіляко цьому заважав.
Про настрої, які панують серед сепаратистів, Ігор каже, що серед них майже ніхто вже не вірить в перемогу, там процвітають мародерство і бандитизм. З ними домовитися неможливо, бо більшість з них – від-верті покидьки, руки яких по лікті в крові українців. Тож їх потрібно тільки знищувати. Від себе додам, що цьому, звичайно, сприяє і практично безперервний ланцюжок дивних смертей одіозних фігур, які вважалися знаковими для зрадників-сепаратистів: той підірваний в автомобілі, той в ліфті, ще когось розстріляли із засідки, інший знайшов кулю в підмосковній кав’ярні чи випив кави на ніч… Немає вже «героїв» Новоросії з прізвиськами Моторола і Гіві, як і про саму Новоросію вже ніхто не згадує… Тож в повітрі зависло питання: «Хто наступний? Захарченко, Плотницький, Гіркін?». Тож про який «бойовий дух» гарматно-окопного сепаратистського м’яса можна говорити?
За кілька днів Ігор Сергійович Оксюта, який нещодавно обій-няв посаду заступника командира роти по озброєнню, повернеться на передову, під станицю Луганську. Тож побажаємо йому і його бойовим побратимам перемоги і якнайшвидшого повернення до мирного життя.
Анатолій РЯБОКОНЬ.
На знімку: Ігор Оксюта з головою громадської волонтерської організації Аллою Горністовою.
