Поле

У тебе, поле, вчуся воскресать
З холодних попелищ та зим пекучих.
І кольором надії покривать
Усе печальне, втрачене, болюче.

У тебе вчуся щедрості земній:
Зернину взявши - повертати колос.
В крові моїй бунтарсько-молодій
Хлібів твоїх пропаростився голос.

І, як нетлінну спадщину, несу
Життям, о, поле, дві твої ознаки:
В очах моїх – волошок синій сум,
В душі моїй – червона радість маку.

Доброта

Справжня доброта – не мед на рану,
Не слова солодкі та липкі…
Чуєш крик тривожний з-за туману? –
Не минай, щоб не подать руки.

Бачиш очі, стомлені від туги? –
Засвіти в них радості вогонь.
Лебедю, що з криком впав над лугом,
Дай напитись із своїх долонь.

Дай напитись кожному, хто просить,
Хто вуста і душу обпалив…
Вірю в доброту, як вірю в роси
На покосах смаглочолих нив.

Погляд

Той вечір був такий притишений і сніжний,
Той погляд був, мов крик. Віддалено – близький.
Світилася мені трагічна Ваша ніжність
На відстані небес, на відстані руки…

Ті вікна без гардин, неначе дві безодні
Поміж холодних стін, де туга, біль і лють…
Й пронизливе, як схлип: «Я часто так самотній!»
О, як мені забуть, о, як мені забуть!

Нелегко йти, коли у долі – бездоріжжя,
Коли не ліхтарі – шалені блискавки.
Той вечір був такий притишений і сніжний.
Той погляд був, мов крик. Віддалено – близький.

Цвіте жасмин

Цвіте жасмин і світиться вночі,
І пахне як не пахнув ще ніколи.
Ти говори. Ти тільки не мовчи,
Хоча б тому, що я люблю твій голос.

Упала з квітки крапелька роси,
Немов сльозинка ночі на долоню…
Я пам’ятаю всі твої листи,
Увесь твій сум - високий і бездонний.

На скронях сніг. Швидкий у часу плин…
Ти все забудь і сміх посій довкола,
Хоча б тепер, коли цвіте жасмин,
І пахне, як не пахнув ще ніколи.

Людмила Литвинчук