Тримає ранок тишу в жовтій жмені,
Сліди від літа вітер майже стер.
Багряний плащик на тоненькім клені,
Ну чим тобі, скажи, не мушкетер?

Старий будяк - поскубана чуприна,
Наїжившись стояв так цілу ніч.
Напевно, в нього є на те причина -
Він заздрить клену.
Ось у чому річ.

* * *

Вдивляюся в небес ультрамарин,
(Отак було і вчора, і сьогодні).
Можливо, через декілька хвилин
Я зіркою впаду в німу безодню.

А час колує, що йому робить?
Життя перетирає на полову.
Спресовує віки в єдину мить,
Щоб через Вічність відродитись знову.

* * *

Короткий день вдягнув останні шати,
Напився вкотре суму полину.
Пора птахам у вирій вирушати -
З обжитих гнізд летіти вдалину.

Так холодно в отих безмежних висях,
Така важка ота прощання мить!
Сумні думки у душі заплелися,
Так міцно, що уже не розділить.

Край обрію зима ряхтить снігами,
Від неї вже нікому не втекти.
І грає вітер невеселі гами
На жовтій скрипці суму і сльоти.

* * *

Відгомонить веселе літо,
В копицю вляжеться покіс.
І жовтень, в мокрий плащ удітий,
Перефарбує сад і ліс.

Таке буває, що подієш?
Ти не сумуй і не журись.
Хай поки ще живе надія,
Що все повториться колись.

* * *

Ця осінь в жовтій паранджі,
В калюжу місяць вткнувся рогом.
Спинились ночі на межі
Пітьми і холоду надовго.

Квіток немає вже давно,
Ніхто не пам’ятає літа.
І горобинове вино
П’є синіми устами вітер.

Влаштує він розгардіяш,
Насипле листя коло хати.
І на вікні, до ранку аж,
Фіранку буде колихати.

* * *

Зупинились над ставом берези,
Далечінь загубилась в імлі.
Мокрий вітер січе гострим лезом
Жовте листя й жене по землі.

У воді гаснуть протуберанці,
П’є туман прохолоду роси,
Не зігріє душі, ані пальців
Пізня осінь. Проси, не проси.

* * *

Сіра стіна дощу,
Мокне в калюжі день.
Крикнеш:"Не відпущу!
Літо моє, ти де?"

Вітру дзвінкого свист,
Ніби мені на глум.
Падає пізній лист
Просто у жовтий сум.

Сік полину гірчить,
В небо поглянеш. Ах,
Жити зосталось - мить.
Все в цьому світі - прах.

* * *

На дудочці сухої комишини
Настирно грає вітер уночі.
Здається, в цьому і уся причина,
Що спати не влягаються сичі.

І на хвилину втихнути не можуть,
Усе рахують зорі ввишині.
Їх попрошу, хай завтра наворожать,
На них метафор трішечки мені.

* * *

Таїнь думок, вже осінь на дворі,
Листок пожовклий голубінь лоскоче.
Устану завтра вранці, до зорі,
Та й побреду степами світ за очі.

Роса барвиста стопи обпече,
Зоставить спогад про згоріле літо.
Зненацька ляже на моє плече
Вся мудрість трав і біль останніх квітів.

І стану пілігримом я тоді,
Втечу і від гріхів, і від спокути.
Пройду і по землі, і по воді
У саму Вічність, щоб її збагнути.

* * *

В рудому листі догоріло літо,
Край саду похилився живопліт.
Дзвенять на вітрі жовті сухоцвіти,
І ластівки зібралися в політ.

Сіріє морок. Тільки б не упасти
На битий шлях, у ці журливі дні.
Природо віща, оджени напасті -
Не дай померти їм на чужині.

Григорій Ліщенюк