Користуючись зимовою паузою у футбольному чемпіонаті України, торкнуся теми, яка також до гри мільйонів має безпосередній стосунок, адже йтиметься про уболівальників – тих, заради кого, власне, й відбувається величне футбольне дійство. Подія, про яку розповім, сталася ще влітку, майже на початку дебютного для себе виступу нашого «Інгульця» в змаганнях Української першої ліги.
Першою домашньою грою «Інгульця» в Першій лізі стала зустріч з київським «Оболонь-Бровар». Одразу після матчу мені довелося в особистих справах побувати в сусідніх Жовтих Водах. По дорозі підібрав попутника, розговорились. Виявилося, хлопчина (на вигляд років 18-20) також був на футболі, тож обмінялися думками про побачене. Нагадаю, домашня зустріч з «пивоварами» була однією з тих прикрих невдач минулого сезону, коли наша команда, по ходу гри начебто й володіючи перевагою - як ігровою, так і територіальною - так і не змогла її втілити у прийнятний для себе результат і відіграти пропущений на початку другого тайму єдиний у цьому матчі гол. Окрім цього, поділилися враженнями і про інші аспекти навколо гри, зокрема, зійшлися на думці, що, з огляду на дебютний виступ команди в Першій лізі, уболівальників могло б бути значно більше. Втім, уже одразу по цьому мій молодий співрозмовник висловив припущення, чому трибуни нашого чудового стадіону були заповнені хіба що наполовину: багатьом потенційним уболівальникам «Інгульця», якщо вони проживають не в Петровому, а в селах району, після матчу просто неможливо якимось чином добратися додому.
Скажімо, ось він, будучи родом чи то з Малинівки, чи то з Чечеліївки (розповідаючи про своїх друзів, згадував саме про ці два села), вирішив уже не повертатися туди, а їхати зразу на Криворіжжя, де зараз працює охоронником. «Який сенс уже добиратися додому, якщо завтра знову доведеться їхати на роботу», - пояснив попутник. «А що, невже на усе своє село ти лише один такий завзятий уболівальник?» – поцікавився в нього. «Та ні, - відповів, - минулого року ми з хлопцями пару разів приїздили до Петрового, тоді ще на ігри Другої ліги. Сподівалися, що доберемося потім додому попутками. Але, тільки-но починає сутеніти, водії майже не зупиняються, мабуть, бояться. Тож одного разу мусили телефонувати татові одного з нас, щоб приїхав і забрав, а іншим разом пішкували майже аж до самого села. Після того у хлопців уже ентузіазму стало менше. Винаймати таксі – дорогувато, ходити пішки на такі відстані – теж не вихід. Ось, мабуть, тому трибуни «Інгульця» й не заповнюються так, як мало б бути в ідеалі». «А невже серед ваших місцевих сільгоспвиробників – фермерів, наприклад, не знайшлося б такого, хто б міг бодай раз на тиждень заправити пальним якусь «Газельку» і подарувати своїм землякам футбольне свято?» - запитую. «Та хтозна, - знизав плечима мій співрозмовник. – Може, й знайшлися б, але як і хто це мав би організувати, чесно кажучи, не уявляємо». Далі наше спілкування добігло кінця, адже при в’їзді у місто він вийшов, збираючись пересісти на маршрутку до Кривого Рогу. А мені подумалося, що проблема, описана тут, є типовою для кожного села в районі, а не лише названих. І, очевидно, в кожному селі знайшлося б щонайменше з десяток бажаючих, які б за належної організації таких поїздок також приєдналися б до когорти активних уболівальників «Інгульця». Адже те, що Петрівщина має свою команду в Першій лізі – це просто чудо, про яке можуть хіба що мріяти сотні тисяч, а, можливо, й мільйони уболівальників з інших районів України і навіть міст, таких як Знам’янка, Світловодськ, ті ж самі Жовті Води та ще сотні їм подібних.
Пригадую, як колись, у далекі ще 70-і роки, ми, з невеликою групкою однокласників, серед яких і світлої пам’яті Володя Федоров, який згодом сам став доволі вправним футболістом, захищаючи кольори головної петрівської команди у ті ж 70-і та 80-і роки, їздили до Києва, аби побувати на матчах київського «Динамо» - на той час найулюбленішої команди усіх українських уболівальників. Я особисто був на двох таких іграх - - зустрічі киян з тбіліськими одноклубниками – з найбільш легендарним, до речі, їх складом за всю історію, в якому, під керівництвом також не менш легендарного Нодара Ахалкаці виблискували імена незабутніх Отара Габелії, Олександра Чівадзе, Давида Кіпіані та Рамаза Шенгелії, а згодом ще й на поєдинку єврокубкового турніру (здається, це був Кубок УЕФА) з однією з найсильніших на той час команд німецької Бундесліги – «Ейнтрахтом» з Брауншвейга (віднедавна цю команду у нас стали називати «Айнтрахт», що, очевидно, ближче до німецької вимови). Що сказати… Враження від тих ігор були незабутніми і залишилися в пам’яті на все життя.
Сьогодні ж, щоб побачити «вживу» високоякісне футбольне видовище, вже не обов’язково їхати за сотні кілометрів. Завдяки Олександру Поворознюку – талановитому бізнесмену і відданому прихильнику цієї гри – футбол сам завітав на Петрівщину. Звичайно, «Інгулець» - це не київське «Динамо». І все ж рівень команди, яка зараз захищає честь нашого степового краю, - досить пристойний. А до того ж, в кубковій грі ми вже могли насолодитися й грою за участі команди з Прем’єр-ліги - луцької «Волині». І, очевидно, такий подарунок тепер для наших уболівальників буде не останнім. Тож, цілком логічно, виникає питання: а чому б керівникам місцевих територіальних громад, у міру своїх можливостей, не долучати до футбольного видовища і своїх земляків? Не маю сумніву, що на будь-який календарний матч за участі «Інгульця» з задоволенням поїхали б чимало і дорослих, і дітей з кожного села. Ось, скажімо, в Ганнівській сільській раді це питання вирішили: звідси на футбол регулярно виїздять по кілька автобусів. Але, певне, у тій же Луганці чи Балахівці, до прикладу, таких охочих повболівати за честь свого клубу виявилося б не менше? Чи хіба на території цих громад не знайшлося б спонсора, який зміг би заправити хоча б один автобус пальним? Адже земля-годувальниця своїми дарами наділяє усіх досить щедро. Разом з тим – люди наші, на жаль, в останні роки й так підстав для радості мають небагато. Чому б для них не зробити хоча б такий невеликий подарунок?
Крім того, спільне уболівання за улюблену команду, без сумніву, зближувало б, об’єднувало б між собою представників усіх територіальних громад Петрівщини, передусім – молодь. Хіба це не є тією благородною метою, заради якої уже варто було б організувати такі виїзди, зробити їх системними? Що скажете з даного приводу, шановні сільські голови, сільгосптоваровиробники, інші лідери громадської думки і громадського впливу? Будемо вдячні за висловлену вами позицію.
Володимир Кіфенко.
