Із розповіді одного знайомого мисливця

За вікнами пізня осінь. Ранок, ще зовсім темно. Збираюся на полювання. Ху, Господи! Тільки б по дорозі не зуст-ріти дівчину чи жінку. Якщо зустріну - все. Крах! Не вполюю нічого. Перевірено десятки разів. Поволі виходжу на дорогу. Ліхтарі на стовпах тьмяно освітлюють вулицю. Здається, нема нікого. Іду. Збираємось біля Третякового будинку. Ще далеченько. Минаю місток, базар, магазинчик «Петрович». На асфальт не виходжу, щоб не зустрітись з якою-небудь жіночкою. Йду по стежці між деревами вгору. Минаю будинок Павла Нероди, чую голоси мисливців, до Третяка – подати рукою.
І тут раптом з кущів жіночий голос: «Дядьку, а у вас закурити не буде?» Наче довбнею по голові ударили: «Не буде, - кричу, - не буде. Я не курящий». Все пропало, всі надії рухнули в одну мить. «І де ти, скотиняко, тут узялася? Якого дідька ти о п’ятій ранку сидиш у кущах? Тамую злість. Мовчки розвертаюся і чвалаю додому. Йти на полювання вже марно, тільки ноги вб’єш. На слідуючу неділю, планую собі, піду через балку, поза стадіоном. Може, потічок вже замерзне. І, не дай Боже, зустріну там яку-небудь бабу, - точно підстрелю.

Григорій Василів.