Не слід оцінювати  минуле лише у похмурих тонах

Шановна редакція районки!
Зізнаємося – ми з колегами були вкрай здивовані, коли прочитавши «Трудову славу» (№ 70 від 14 вересня цього року) зі статтею «Пам’ятники – моральні символи нації» (автор – Вікторія Кречетова), побачили дещо відмінну точку зору від тієї, що подавалася газетою на протязі останнього десятиліття. Адже в нашій районці було значно легше знайти постійну критику і засудження соціалістичного ладу, переможців у Другій Світовій війні, матеріали про те, що у війні перемогли не наш народ і не наша Червона Армія, а Європа і тому подібне. В статтях викривалися і недоліки соціалістичного ладу, і ГУЛАГ, і терор, і культ особи, і тому подібне. Але якщо порівнювати минуле з тим, що ми маємо сьогодні, то сьогодні в десятки разів гірше: платне лікування, навчання, безробіття, війна з Росією, затримки зарплат, тоді як депутати Верховної Ради не соромляться готувати законопроект про її підвищення для себе рідних. Стосовно начебто перемоги союзників у 1941-1945 роках, то я б навів слова солдатської пісні: «Европа ты Европа, где бы ты была без нас?..»
Стосовно допомоги союзників, я б згадав ще про приклад відкриття другого фронту Сполученими Штатами, коли він був відкритий уже тоді, коли наші війська дійшли до Берліна. Можу навести ще чимало подібних прикладів.

А заразом прошу дати відповідь на статтю молодого учителя Юрія Кулибаби в газеті № 81 від 22 жовтня «Не жалкую, що народився у вільній Україні». Де автор статті побачив вільну Україну? Адже борги, в які її втягнули недолугі правителі, будуть виплачувати ще й наші правнуки, та й то навряд чи розрахуються. Сьогодні нашими фінансами управляє Міжнародний валютний фонд, борг перед якими перевищує річний доход усієї країни, а ми все позичаємо… Автор статті називає себе молодим учителем, тож, певне, має знати приказку: «Яйце курку не вчить». Не в образу, але погодьтеся: щоб так безапеляційно судити про історичне минуле нашої країни, лише прочитаних статтей замало, бажано мати ще й трохи життєвого досвіду, та й поспілкуватися з живими свідками різних етапів розвитку радянської епохи було б не зайве – таких, дякувати Богу, ще вистачає.
Свого часу Сталін називав педагогів інженерами людських душ, проте, аби відповідати такому визначенню, шановний Юрію Олеговичу, слід би бути трохи виваженішим, поміркованішим. Ось Ви пишете, що для того, аби увічнити якусь особу в пам’ятнику є постаті більш достойні, ніж Ленін. Але ж пам’ятники – це історія, якою б вона не була, але це наша історія. Ось сьогодні в с.Глеюватка, на Криворіжжі, біля тамтешнього Будинку культури встановили пам’ятник Бандері. Але який стосунок має С.Бандера до Криворіжжя?
А що твориться в нашій Верховній Раді, особливо сьогодні? Самі собі підвищують зарплату, яка сягнула вже 30 тис. грн. на місяць, а ще плюс різні надбавки, то й виходить десь близько 100 тис. гривень на місяць. Принаймні десь про це розповідала Юлія Тимошенко. А при Союзі депутат отримував платню саме таку, як і його колеги за основним місцем роботи (тоді законотворчість не була окремою професією, тож народні обранці збиралися, аби ухвалити необхідні закони лише в сесійний період, а увесь інший час займалися корисними для суспільства справами: вирощували хліб, лікували хворих, навчали дітей, видобували вугілля і тому подібне).

Повернуся ще раз до постаті Леніна: саме йому, як відомо, належить вислів: «Ніколи багатій не поділиться з бідним…». Цікаво, хтось сьогодні ще має сумнів у вірності цієї тези?
Мій дід у двадцяті роки минулого століття працював у Кривому Розі на шахті «Дубова Балка». Так він розповідав, що навіть у ті складні післяреволюційні часи до них на наряд приходив постачальник і запитував, кому з шахтарів потрібно завезти продукти, і які саме. І вже до наступного наряду всі замовлення виконувалися. А зараз шахтарям навіть зарплату вчасно не видають.
Або ще ось один зі штрихів радянської дійсності: після закінчення вузів, училищ, технікумів молоді спеціалісти отримували направлення на роботу, де їх одразу ставили на квартирний облік. Інколи, до речі, траплялося, що житло отримували одразу (безкоштовно!). Частіше, щоправда, доводилося постояти в черзі кілька місяців, а то й років. Однак усе ж житлом забезпечувалися усі, хто його потребував. А які сьогодні для молодої людини перспективи щодо отримання власного житла, якщо вона не має багатих і впливових батьків, не скажете? Скільки треба часу, щоб зібрати необхідну суму для придбання квартири, враховуючи розмір наших зарплат? Життя вистачить чи ні? Та й то – це якщо вам пощастить взагалі мати роботу, хоча б і низькооплачувану. В Радянському ж Союзі проблему безробіття просто важко було собі навіть уявити. Тож, мабуть, шановний Юрій Олеговичу, не все так однозначно. Можливо, й добре, що Ви пишаєтесь тим, що народилися у «вільній Україні». Але при цьому, переконаний, Вам не знайомі поняття «молодіжне будівництво», Ви не знаєте, що таке «пускові об’єк-ти» і яка радість від того, що вони вступають в дію у визначений строк, забезпечуючи роботою і зарплатою десятки, сотні, а то й тисячі пар молодих рук. Напевне, Вам не дуже добре відомі й приклади того, як наша колишня країна, і молодь зокрема, допомагала відроджувати економіку слабкорозвиненим країнам, будуючи там заводи, фабрики, електростанції та інші об’єк-ти, що згодом становили індустріальну міць тих держав. Тож, мабуть, не слід бути таким категоричним в судженнях, адже хто не знає свого минулого, той навряд чи матиме щасливе майбутнє.
Насамкінець хочу проілюструвати сказане прикладами зі своєї власної біографії. У трагічному 1941-му році залишилася наша родина без батька – мама з нами чотирма, старшому з яких було одинадцять, а найменшому – два роки. І все ж, після війни, всі ми отримали освіту (від вищої до середньотехнічної), всі отримали професії, житло, а завдяки добросовісному ставленню до праці – згодом і авторитет та повагу в суспільстві. Це при тому, що наші батьки були дуже простого походження: батько був до війни ковалем, мама – швачкою, обоє безпартійні. Чи сьогодні схожі сім’ї можуть розраховувати на таку перспективу, на гідне, повноцінне життя, на спокійну і забезпечену старість? Тож не варто так зневажливо ставитися до нашого минулого: поважайте сивоволосих учасників Великої Вітчизняної війни та й взагалі усе повоєнне покоління трударів, що відбудовували цю державу.
А Вікторії Кречетовій – щира вдячність. Вона – справжній Педагог з великої літери, достойний «інженер людських душ». Вірю, що її світогляд знайде гідне продовження у її вихованцях.

Іларіон Глущенко, ветеран праці.