5 грудня планета відзначатиме Міжнародний день волонтерів. Започаткована ця дата була ще далекого 1985 року, коли Генеральною Асамблеєю ООН усім урядам країн-членів ООН було запропоновано відзначати саме цей день, як день добровольця. Хоча насправді волонтерський рух має набагато давнішу і набагато глибшу історію. Так за багатьма джерелами роком виникнення волонтерського руху у світі вважають 1859-й. В Україні ж волонтерство з’явилося на початку 90-х років минулого століття, а офіційно його було визнано Постановою Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2003 року, якою також затвердили «Положення про волонтерську діяльність у сфері надання соціальних послуг».
І все ж, говоритимемо відверто, по-справжньому важливість і значимість волонтерської діяльності ми вперше відчули лише близько трьох років тому, після того, як на нашу країну зі Сходу насунула велика біда. Ті, кого ми впродовж багатьох десятиліть звикли вважати своїми друзями, братами, раптом стали вирішувати якісь свої геополітичні плани шляхом збройного конфлікту, ціною тисяч життів українців, десятків тисяч каліцтв та зламаних доль. Найстрашніше, що до такого підступного кроку наша держава виявилася не готовою ні у військовому плані, ні морально. Армію було, практично, знищено, ті ж залишки військових підрозділів, що ще залишалися, були з дуже низьким рівнем боєздатності. Щодо моральних чинників, то чомусь ніколи б не подумалося, що між Україною та Росією можливе збройне протистояння, не те що на сьогодні, а й взагалі, в осяжному майбутті. 
Хоча, очевидно, це просто свідчить про нашу недалекоглядність. Тепер уже зрозуміло, що Росія готувалася до нападу давно. Готувалася шляхом формування серед своїх громадян потрібної Кремлеві громадської думки, шляхом постійного лобіювання під час кожної виборчої кампанії в Україні своїх ставлеників з числа представників відверто антидержавницьких, антиукраїнських політичних сил. Причому підтримка ця здійснювалася та й здійснюється ще і сьогодні за багатьма напрямками: ідеологічно, фінансово, юридично, організаційно, через численних своїх завербованих чи зазомбованих агентів впливу, яких, на жаль, вистачає серед нас і досі. Інколи, до речі, від таких доводиться чути: «От якби не Майдан, то ніякої війни б і не було…». Так, можливо, війна була б трохи відтер-мінованою в часі, однак підготовка до неї в Росії розпочалася задовго до Майдану та подій, які йому передували. Чи, може, хтось стане стверджувати, що поява вже в 90-х роках на екранах сусідньої країни цілого потоку кінопродукції, де українців зображували, переважно, такими собі недоумкуватими «салоїдами», ні на що нездатними без «напутньої братської опіки» - була цілком випадковим трендом і не схвалювалася на найвищому державному рівні? Чи, може, випадковим був вислів одного широковідомого кіногероя: «Ви мне еще за Севастополь ответите…»? Вислів, який, до речі, потім дуже сподобався пересічному російському обивателю, і уже неодноразово цитувався в соціальних мережах, а багатьма встановлювався в якості девізу особистої сторінки. Тож Майдан став лише приводом, який рано чи пізно в будь-якому разі був би знайдений.
Та повернімося до головної теми матеріалу: без сумніву, анексувавши за лічені дні Кримський півострів і не отримавши гідної відсічі, кремлівські яструби сподівалися, що так само легко зуміють узяти під свій контроль і всю Україну, чи, як мінімум, лівобережну її частину, задіявши технологію, відому під назвою «проект Новоросія» та насадивши на чолі роздроблених територій своїх маріонеток на кшталт сумновідомих плотницьких та захарченків. Однак, малюючи в уяві своїх співгромадян образ українця, як уже згадувалося, таким собі недорікуватим, ні на що нездатним невдахою, кремлівські ідеологи, схоже, й самі повірили у власноруч створений міф, а відтак були дуже вражені тим супротивом, тією стійкістю, яку продемонстрували наші люди. Чого варта була лише уже та, що увійшла в хрестоматію сучасних воєн, битва за Донецький аеропорт, яка тривала 242 дні, на протязі яких героїчні захисники України стримували переважаючі сили російських спец-назівців та їх місцевих сателітів-найманців? Але чи змогла б так потужно протистояти агресії ослаблена й знекровлена армія, якби не підтримка народу, виявлена в численних волонтерських рейдах, що доставляли на фронт найнеобхідніше: бронежилети, які усілякими правдами й неправдами доставлялися з-за кордону, кевларові шоломи, обмундирування? Численні волонтерські загоди, яким на допомогу прийшла учнівська молодь, плели маскувальні сітки, збирали теплий одяг, продукти харчування тощо. А скільки одиниць транспорту з допомогою волонтерства було доправлено на фронт, скільки бензопил, електрогенераторів, іншого необхідного і важливого обладнання!
Говорять, що сьогодні щедрий потік волонтерської допомоги дещо змілів. І причини цьому різні. Передусім, звичайно, суттєво зменшилися матеріальні можливості наших громадян. Крім того, не зовсім розуміючи логіку деяких владних дій (чи бездіяльності), багато українців втрачають той ентузіазм, з яким вони сприйняли війну на Сході з перших її годин – як власний біль, як свою особисту трагедію.
Та все ж ті, хто хоч раз побував у бойових підрозділах біля наших воїнів, хто відчув, з якою надією і сподіванням там чекають цієї допомоги, вже ніколи не зможуть залишитися осторонь. Їм цього не дозволить зробити власна совість, власні моральні принципи. Недарма ж бо й девізом своєї діяльності вони вибрали гасло: «Хто, якщо не ми, коли, якщо не зараз?». Тож і продовжують постійно у розташування українських військ надходити посилки з гуманітаркою, а час від часу транспорт з вантажем від земляків виїздить безпосередньо в бойові підрозділи.
Ось і цими днями чергова експедиція, яку, як і завжди, супроводжувала «янгол-хранитель» наших воїнів – голова волонтерської організації «Допоможемо воїнам Петрівщини» Алла Горністова – вже вкотре побувала на Донбасі. Цього разу гуманітарну допомогу нашим бійцям доставив власник бусика Олександр Стулій разом з сином Андрієм. А ще Алла Павлівна висловлює вдячність за надану допомогу Руслану Больботу, який заправив транспорт пальним та надав резервуари для доставки питної води, Деркачам – Володимиру та Вікторії – за м’ясо для котлет та можливість наварити холодцю для воїнів; недавньому учаснику АТО Ярославу Іванишину та його дружині Галі – за надані продукти для млинців із сиром, селищному голові Світлані Тилик, яка на якийсь час забезпечила бійців тютюновими виробами, старшокласниці Петрівського НВК Надії Корнієнко – за власноруч виготовлені вітамінні антипростудні набори із ягід калини, Мовчану та І. Нємчик – за копчене сало, учням і вчителям шкіл району, працівникам ЦДЮТ, дітям, батькам, вихователям ДНЗ «Рудана», працівникам відділу освіти райдержадміністрації, З.Кобилянській, А.Шульзі, родині З.Ошеги – за зібрані продукти, Сергію Гончаренку – за надані овочі, родинам Гарькавих та Деркачів – за м’ясо на тушонку, волонтерам Н.Зарєзіній, Валерію та Тетяні Висоцьким, В.Каплун, Л.Комарчук, В.Реві, Г.Ясковець, Юрію та Любові Деркачам, І.Чудному, Л.Ігнатьєву, родині Андріяненків, М.Лаврентьєвій та О.Кіфенко – за виготовлені супи та борщі, аджику, консервування овочів та фруктів, пошиття одягу для воїнів.
Також в переддень свята волонтерів хотілося б згадати теплим словом ще одного, відомого навіть далеко за межами Кіровоградщини волонтера –кропивничанина Вадима Нікітіна. Про нього згадуємо тому, що він з особливим теплом, з батьківською любов’ю ставиться до одного з наймолодших свого часу бійців АТО, нашого земляка Максима Громова. Ось і зараз – саме він допоміг Максимові з придбанням автомобіля, вкрай необхідного йому для виконання бойових завдань, оскільки попередню машину було розстріляно мінометними атаками.
Ось як пояснив свій вчинок на своїй сторінці у Фейс-буці сам Нікітін:
- Я у свої 17 років не брав участі в боях на Саур-Могилі.
У 18 своїх років не знищував ворожих танків під Санжарівкою, на висоті «Валєра».
У 19 своїх років не повертав 3 км української території під Зайцево.
Багато чого не було у моєму житті. Але все те, що не випало на мою долю, випало на долю Максима Громова з Петрового. Унікальний хлопчина.Неодноразово представлений до нагородження, але... Як дістало те «АЛЕ» і ряжені тиловики! 
Сьогодні , дякуючи Володимиру Григоровичу Стрежньову, фермеру з Новоукраїнського району, мав можливість зустрітись з Максом і передати позашляховик йому у подарунок. Дякуючи за Саурку, Санжарівку, Зайцево, Горлівку, Широкіно... (Ну, словом, дякую і Максу, і Григоровичу, день прожито недарма)
Про те, що такий автомобіль потрібен нашим воїнам, ми писали в попередньому номері районки, публікуючи звернення від голови волонтерської організації Алли Горністової до сільгосптоваровиробників району. Хочеться вірити, що й наші забезпечені хлібороби не відмовили б у допомозі. Але поки що їх випередили Вадим Нікітін та новоукраїнець Володимир Стрежньов, завдяки яким Максим отримав майже зовсім новенький «Шевроле-Ниву». Тож щира вдяч-ність Вадимові та Володимиру від усіх петрівчан і доземний уклін за таку важливу та непросту місію.
Володимир Кіфенко.
На знімках: фермер з Новоукраїнщини Володимир Стрежньов: «Багато чув про хоробрість Макса Громова, тож дуже пишаюся нагодою особистого знайомства»; Володимир Стрежньов, Максим Громов та відомий кіровоградський волонтер Вадим Нікітін біля авто, яке передали Максимові для виконання бойових завдань; Аллу Горністову в непривітних донецьких степах бійці зустрічають як казкову чарівну Фею; спільне фото на згадку із земляками; одна з наймолодших петрівських волонтерок Надя Корнієнко; виготовлений тендітними дівочими руками вітамінний джем з напутніми побажаннями для воїнів.
