Це все – про нього

Цього разу напрочуд важко було  розпочати роботу над матеріалом, присвяченим нашому загиблому герою Олексію Лисенку, якому 26 жовтня мало б виповнитися 24 роки. Бо де ж знайти такі слова, які б передали розпач матері, які б повною мірою розповіли про його коротке, але таке яскраве життя?! Чомусь тільки після того, як людини не стало, до нас приходить розуміння – кого ми втратили. 

Я, на жаль, не був близько знайомим з Олексієм, тож, щоб краще зрозуміти, якою він був людиною, поспілкувався з його мамою Тамарою Олексіївною та кількома найближчими друзями.
-Він був бажаною дитиною і дуже хорошою, такою, про яку можна тільки мріяти – тихенькою, спокійною, не завдавав жодних клопотів, – розповідає мама. Серед сусідських дітей були, здебільшого, дівчатка, тож і він, бувало, одягав платтячко і грав роль маленької красуні. Та насправді був справжнім маленьким джентльменом – акуратним, охайним, підтягнутим, любив, щоб одяг був гарно ви-прасуваний. Якось ми їздили на море відпочивати, де, як відомо, більшість і дорослих, і дітей носять шорти, прості легкі футболки. Та він такого «легковажного» одягу не визнавав, а лише брюки, акуратну сорочку.
Змалечку привчався до роботи по дому і господарству, вмів абсолютно все будувати і ремонтувати. Рано усвідомив відчуття несправедливості. Якось поскаржився, що однокласнику вчителі ставлять вищі оцінки, ніж заслуговує: «Я ж вивчив урок краще, але мені чомусь поставили нижчу оцінку! Чому? Бо його батьки багаті?». Я йому пояснила, що далеко не все в житті вирішують гроші, тож навчатися треба не для оцінок, а для себе, щоб мати знання. Після цього він заспокоївся і, дійсно, навчався старанно, хоча відмінником і не був. Після початкових класів успішність дещо знизилася, та потім, десь класу з восьмого, знову почав поступово підтягуватися, зрозумівши, що для подальшого навчання, аби домогтися успіху в житті, потрібні кращі оцінки, а головне – знання.

Він гарно малював, ще в початкових класах його вчителька Жанна Олександрівна Діордієва завжди брала його малюнки на виставки. Хотів стати архітектором, та якось батько взяв його з собою на роботу, покатав на тепловозі. Після цього Олексій зацікавився залізничним транспортом і, зрештою, обрав собі професію залізничника, хоча ще до останньої хвилини ніяк не міг визначитися з вибором майбутньої професії. Вступив до Дніпропетровського Національного університету залізничного транспорту імені академіка Лазаряна на факультет ремонту і експлуатації локомотивів. Навчався, як і в школі, старанно, державні екзамени здав на «відмінно», отримав квалі-фікацію магістра і направлення на Криворізький Південний ГЗК. Після другого курсу на виробничій практиці працював провідником на пасажирських потягах «Дніпропетровськ – Трускавець», «Дніпропетровськ – Євпаторія», а після третього – знову, добровільно, під час літніх канікул влаштувався провідником, але вже на маршрутах «Одеса – Київ», «Одеса – Москва», «Одеса – Сімферополь».
Свого часу навчався в Петрівській дитячій музичній школі по класу акордеона, хоча її не закінчив. Його музичні здібності яскраво проявилися вже в університеті, де став учасником чудового студентського хору. Свідченням того, що хор був дійсно високого класу, є те, що він брав участь в шоу «Х-фактор», де виступив дуже успішно, пройшовши у черговий тур, брав участь на «розігріві» в концертах московського ансамблю «Самоцветы», в спільних проектах з Тіною Кароль та хореографічним колективом Влада Ями, в шоу 95-го кварталу… Був і непоганим спортсменом, особливо любив волейбол і баскетбол.
В університеті була військова кафедра, тож Олексій отримав звання лейтенанта. 7 лютого 2015 року він отримав повістку, 8-го потрібно було бути в Олександрійському військкоматі. Був направлений в 17-ту (Криворізьку) танкову бригаду. Спочатку перебував під Миколаєвом, на полігоні Широкий Лан, а в серпні підрозділ був направлений до Луганської області, в район Світлодарська на будівництво укріплень, після чого знову повернулися на полігон. У листопаді йому присвоїли чергове офіцерське звання «старший лейтенант», а в грудні був призначений начальником інженерної служби 20 батальйону 93-ї окремої бригади, яка воювала в районі Мар’їнки, Пісків. Там, під Пісками, і загинув…
Коли приїздив додому у відпустку, то кинулося в очі, як він різко змужнів, став дорослішим, серйознішим. Казав, що надзвичайно приємно отримувати з дому звісточки, посилки. Під час телефонних розмов обіцяв незабаром повернутися, адже термін служби вже закінчився…
Однокласниця Олексія Катя Бойко (Нікішина) каже, що ніяк не може повірити, що його немає, для неї він є. Хоча б в пам’яті.
-Наш клас був дружним, але тільки зараз я повною мірою зрозуміла, що ланцюжком, який нас об’єднував, був саме Льоша, –зізнається Катя. Я особисто далеко не з усіма можу близько зійтися, дружити, та він був мені не просто другом, а «братаном». Він насправді всім міг виділити якусь хвилинку, аби поспілкуватися, був справжньою світлою людиною. Пригадую один епізод, який характеризує – ким був для нас всіх Олексій. Якось, вже після закінчення школи, ми вирішили зібратися з друзями, щоб поспілкуватися. Я взяла на себе організацію цього заходу, всіх почала обдзвонювати і призначати зустріч на дачі у Лисенків, адже там був наш «штаб», де ми завжди збиралися. І ось один з однокласників запитує: «А Льошка про це знає?». Я розгубилася, «Ні, ще не знає», - відповідаю. Мені і в голову не прийшло, що може бути якесь інше місце, тому я і забула, в першу чергу, обговорити це з ним. На жаль, виявилося, що він якраз і не може бути присутнім.
Він був добрим, неконфліктним, веселим, активним. Зараз складається враження, що просто поспішав жити. Ось ще одна деталь, яка його характеризує як надзвичайно харизматичну особистість. На моєму весіллі він був недовго, всього кілька годин, але всім запам’ятався своїми піснями, запальним характером. Коли прийшла страшна звістка про його загибель, всі, хто його бачив – моя свекруха, куми, друзі - плакали. Такий яскравий слід залишив він по собі за ці кілька годин.
Востаннє я з ним розмовляла за чотири дні до його загибелі, запитувала, коли повернеться додому.
-Коли наш президент підпише Указ про демобілізацію тих, хто відслужив визначений термін, – відповів.
Для мене загибель Олексія – особиста втрата, бо він був для нас всіх більше, ніж просто однокласником, другом, – промовила наостанок Катя. - А ще наша держава втратила справжнього пат-ріота, громадянина.
Цікаві деталі до розповіді про Олексія додав Максим Мішура. Він після 9-го класу пішов навчатися в інший навчальний заклад, але з Олексієм постійно підтримував зв”язок. Максим говорить, що Олексій ніколи не списував домашніх завдань, все робив самостійно. Його цікавили не оцінки, за якими він не ганявся, а знання.
-Я з нього брав приклад, бо він був надзвичайно відпо-відальним, ніяких труднощів не боявся, мав золоті руки, – згадує Максим. А ще запам’яталося, що під час агресії Росії проти Грузії в одному з телесюжетів ро-сійський військовий сказав, що наступною буде Україна. «Якщо таке станеться, то я піду захищати Україну», - сказав Олексій. Хіба ж могли тоді ми, 16-річні юнаки, навіть уявити, що Росія дійсно нападе на Україну, і Олексій виконає свою юнацьку обіцянку?
Мабуть, найближчим другом нашого героя був Антон Міщенко. Вони були, дійсно, нерозлучними. Були однокласниками до 9-го класу, коли Антон перейшов в іншу школу. В університеті навчалися на одному факультеті, хоча і в різних групах. Якщо Антонові якийсь предмет давався важко, то звав Олексія, і той, хоч серед ночі, приходив, щоб пояснити, роз-тлумачити незрозуміле. А бувало, що і їхати доводилося в Дніпропетровськ, щоб пояснити тему, допомогти підготуватися до екзамену. Безвідмовність і надійність – головні риси його характеру.
Не любив Олексій афішувати і свої музичні здібності, хіба що в колі найближчих друзів міг взяти в руки акордеон і пограти, поспівати. Розкрився тільки в університеті, можливо, тому, що це був хор, а він за характером був лідером колективу, а не солістом-індивідуалістом.
Не знаю, чи вдалося мені передати словами розпач матері, сум друзів, чи зумів по-справжньому розкрити суть цієї світлої людини. Боюся, що не вдалося, бо де ж взяти такі слова? Всі най-кращі слова, які тільки існують в нашій мові – можна застосувати до нього, та вони однак не передадуть всієї глибинку і тяжкості втрати.
Зате я зрозумів, що не праві ті, хто твердить, що нинішня молодь не така як потрібно, мовляв, раніше молодь була кращою. Неправда! Наша молодь - хороша, патріотична, надійна. Це і Олексій Лисенко, який віддав життя за Батьківщину, і його друзі, які вважають, що він ще й досі серед них – у своїх вчинках, в своїй відданості слову і надійності, в їхній пам’яті.

Анатолій РЯБОКОНЬ.

На знімку: жорстокість війни не змогла викликати в нього жорстокості душі, швидше навпаки - поглибила паростки доброти, людяності і співпереживання до усіх створінь, які також дуже потерпають від війни; університетський хор з артистами «95 кварталу» (Олексій - в центрі знімка).

Ти - герой!

Пам’яті Олексія Лисенка присвячую

Ти - герой! Ти за нашу поліг Україну!
Ти не зрадив державу, не зрадив нас всіх!
Ти зумів захистити свою Батьківщину,
Ти за славу і єдність Держави поліг!
Я вдячний Господу за тебе!
І дякую твоїм батькам!
Ти – воїн, посланий із неба,
Але зі смертю – сам-на-сам!
Твоя кров геть не марно пролита.
Недарма окропила порох твої землі!
В твоїй мужності й славі ця земля
оповита,
І не просто стоїть та свіча на столі!
Я тебе пам’ятаю, і безмежно шаную!
Я не дам сплюндрувати честь і славу твою!
Я на серці своєму твій портрет намалюю,
І поляжу так само за країну свою!

Олександр Кобзаренко, учень Петрівського НВО