Ранок. Прокукурікали півні, але й без їх співів Віра Лаврентіївна вже прокинулася і порає домашнє господарство. Ця звичка залишилася ще з тих часів, коли вона щоранку просиналася без будильника і понад сорок років крокувала однією стежкою, що вела до колгоспної молочнотоварної ферми. Потім, подоївши корівок, поспішала додому, швиденько розпалювала плитку, аби приготувати сніданок та спорядити дітей: молодших - до садочка, а старших - до школи. У дружній родині Стадніченків їх було четверо. Старші дівчатка Оля і Люба опікувалися молодшими братиками Миколкою та Сашею. Мама навчила їх турбуватися одне про одного, а ще - бути чесними, трудолюбивими, шанувати старших. Власне, саме за ці людські якості їх і поважають у селі. Діти і дотепер вдячні мамі і татові за виховання, адже ці родинні цінності вони прищепили вже своїм дорослим дітям і онукам.
Ще з дитинства на плечі Віри, котра рано зазнала сирітської долі, лягла більша частина домашніх справ, бо серед чотирьох дітей вона була найстаршою. Це сталося у тяжкі навіть для дорослих повоєнні часи, але дівчинка відповідально виконувала всю домашню роботу, а до молодших братиків і сестричок ставилася з особливою любов’ю та ласкою. Згодом батько одружився вдруге, і за кілька років родина зросла ще на п’ятірко дітей. Можна лише тільки уявити, стільки турбот додалося Вірі. Окрім цього, вона бігала на ферму допомагати названій мамі, а вже в сімнадцять років прийняла під самостійну опіку групу корів. Незважаючи на невеличкий зріст, дівчина була моторною, роботящою дояркою, швидко стала взірцем у колективі, адже потійно перебувала серед правофлангових у районному соціалістичному змаганні. Невдовзі побралися з місцевим хлопцем Миколою. В дружній родині ростили двох доньок і двох синів, але доля знову визначила тернисту стежину. Передчасно покинув цей світ чоловік, та загартована негараздами жінка знайшла в собі сили самостійно підняти на ноги дітей. Всі вони здобули сільськогосподарські професії. Оля стала агрономом, Люба - зоотехніком, Микола і Олександр - водіями. Вже й поодружувалися та працювали в тодішньому колгоспі імені Карла Маркса, а згодом у ТОВ «Малинівське». І ось знову сім`ю спіткала втрата. Ще молодим пішов із життя син і брат Микола. Тоді спільне горе ще міцніше згуртувало родину, підтримали їх також і односельці.
За сумлінну працю В.Л.Стадніченко була удостоєна урядових нагород: ордена Трудового Червоного Прапора та двох орденів Трудової Слави ІІ і ІІІ ступенів. Сільська громада Малинівки обирала її депутатом районної ради кілька скликань поспіль. І навіть після виходу на пенсію Віра Лаврентіївна продовжувала працювати на фермі.
Про подробиці нелегкого життєвого шляху ювілярки я дізнався лише нещодавно з розповіді сина Олександра, хоча був знайомий з нею ще з кінця сімдесятих років. Пригадую, як на початку 80-х у Малинівському Будинку культури наш драмгурток готував комедійну виставу Олександра Підсухи «Ясонівські молодиці», і репетиції тривали до пізньої ночі. Тоді траплялося, що втомлені роботою чоловіки, учасники самодіяльності, чекаючи свого виходу на сцену, засинали на лавці за лаштунками. Натомість Віра Лаврентіївна завжди була у формі. Вона швидко втілювалася в образи своїх героїнь і грала природно і талановито, адже була великою шанувальницею театрального мистецтва та народних пісень. І до цього часу, не зважаючи на поважний вік, Віру Лаврентіївну можна побачити серед учасників художньої самодіяльності та у церковному хорі, адже вона людина глибоко віруюча і постійно відвідує Чечеліївський Свято-Покровський храм. У своїх молитвах дякує Господу, що дав сили пережити всі випробування, які випали на її долю, просить здоров’я та щастя для дітей і онуків, миру для України.
Сергій АНДРУСЕНКО.
