Двостволка

Давно це було. Працював я колись у колгоспі «Дружба» художником-оформлювачем. Стоїмо удвох, з нині покійним Василем Наумовичем Штаньком, біля автобуса. Василь Наумович чекає водія. У нього - рушниця, одностволка. Зібралися їхати в банк по зарплату. Роздивляюся його рушницю. Хвалить він її: «Хороша, - каже, - і бій відмінний, але хотів би придбати двостволку. Чи не знаєш, де можна купити?» - запитує мене. «А в магазині», - раджу йому. «Немає. Одностволок багато, а двостволок - жодної».
«То яка проблема? - знічев”я вирішив пожартувати, - купіть ще одну одностволку, скрутіть їх обидві алюмінієвим дротом, і матимете двостволку». Василь Наумович робить паузу, здивовано дивиться на мене. «Чи ти дурень, чи прикидаєшся?» - ніби трішки ображено запитує мене і відходить вбік. Мені стало ніяково, що, здається, трохи невдало покепкував над старшою за віком людиною. Але, як згодом з”ясувалося, він, на щастя, на мене не образився.

Чучело

Після декількох кілометрів, пройдених по ріллі, втомившись, лежимо за Новоселівкою на траві горілиць і дивимося в небо. Тиша... Ген у вишині кружляє великий птах. «Хлопці, - просить Володя Мовчан (старший), - застрельте мені цього орла. Я хочу зробити з нього собі чучело». «Навіщо воно тобі? - запитую його. - Ось проживеш ще років 10-15, перевалить тобі за сімдесят, постарієш і сам станеш на чучело схожий». «І дійсно», - сміючись, підтримав мене Саша Бурковський. Ось так веселий жарт зберіг пернатому хижакові життя.

Мара

Заходимо у невеличкий ліс, що розтягнувся вздовж вибалку, де колись було село Снігурівка. Домовилися зійтися на старій греблі давно висохлого ставка. Через деякий час поволі сходимось. Збираємось обідати, а нашого бригадира Валерія Гончаренка все ще немає. Набираємо номер мобільного: «Де ти?», - питаємо. «Та тут я, вже іду», - відповідає. Ще досить довго чекаємо. Нарешті з’являється бригадир. «Де тебе носило?» - запитуємо у нього. «Хлопці, не повірите, але я заблукав. Абсолютно тверезий, сотні разів ходив тут, а це сам не розумію, що сталося? Ішов, ішов і вийшов з того самого кінця лісу, у який заходили. Не збагну, як так могло статися? Нехай би ніч, а то ж білий день». Посміялися ми з Валерія, покепкували, але кожен з нас десь у душі зробив для себе висновок: «А таки є на світі щось таке, чого ми, часом, не можемо збагнути. Мара та й годі».

Григорій Василів