Коли до редакції районки звернувся молодий черкащанин з пропозицією надати для публікації власні вірші, ми спочатку сприйняли її доволі стримано, адже любителів поетичного слова вистачає і у нас на Петрівщині. Втім, вирішили переглянути деякі з них, адже цікаво все ж таки – чим живе сьогоднішня молодь, які проблеми і турботи її хвилюють? І… не розчарувалися. Можливо, професійні літературні критики й знайдуть в цих рядках якісь вади, досконалість бо, як відомо, не має меж. Однак не маємо сумніву, що поки в нашому суспільстві є молодь, яка так свіжо й оригінально мислить, яка так чуттєво й емоційно сприймає довколишній світ – Україна не втратила ще свого шансу стати нормальною країною – рівною серед рівних. І, можливо, цього жаданого часу залишилося вже й не дуже довго чекати?
Отож кілька слів автора про себе, ну й, звичайно, - його поетичні твори.
Звати мене Сергій Завалко, я з Черкас. 24 роки. Журналіст-фрілансер. Захоплююсь баскетболом, швидкісними видами спорту, але найбільше люблю поезію і літературу. Приймаю участь в поетичних конкурсах, веду поетичний блог на нікопольському порталі, також, по можливості, друкуюсь у регіональних і всеукраїнських газетах, в журналах і в поетичних збірках.
Невгамовні
Ми невгамовні діти свого часу,
Загублені й забуті у юрбі.
Хтось, може, й розмалює сіру масу,
Але нашкодить в цей же час собі.
Жага до знань – це якось не по моді…
І якось несучасно взагалі…
Думки давно пиляться у комоді,
Чи продані за гроші немалі.
Суспільство й особистість – різні речі,
Та кожен другий враз про це забув.
Свідомість вже готується до втечі,
Вона у цьому світі – це табу.
У музи руки вже від болю сині,
Та все одно вона йде до митців.
Життя – це як розпродаж в магазині,
Продасться все. Знайшлися б покупці.
Холодно
Так холодно без тебе, не брешу!
Зігрій мене теплом своїм, будь ласка,
З тобою день – не просто день –
а казка,
Яку словами я не опишу.
Так холодно, коли ти ще не тут,
Коли ти десь далеко, ще в дорозі,
Врятуй мене від холоду й морозів!
Чого ж він такий довгий, твій маршрут?!
Так холодно. Ну де ж твоє тепло?
Ох, як мені його не вистачає,
Прийди, приїдь, примчись, я так скучаю!
Ще й снігом все навколо замело.
Не спиться вже яку підряд добу…
Так холодно…А ні, уже тепліше!
Залишся і не йди нікуди більше,
Бо холод ще про мене не забув.
Щасливі
Щасливі ті, хто мають що сказати,
Коли здається, що весь світ затих.
Щасливі ті, хто пам’ятають дати,
Які колись сказали все за них.
Щасливі ті, хто засинають разом,
І пошепки бажають добрих снів,
А зранку прокидаються відразу
Від самих теплих, самих щирих слів.
Щасливі ті, для кого перешкоди –
Це досвід пережитих вже років.
Щасливі ті, кому зовсім не шкода,
Що підлітковий пил перегорів.
Щасливі ті, хто можуть нерозлучно
Пройти вогонь і воду, й навпаки.
Щасливі ті, хто можуть дуже гучно
Сміятися, не дивлячись в роки.
Прості речі
А щастя й справді у простих речах:
У посмішці коханої людини,
В здоров’ї і добробуті родини,
І у дитячих іскорках в очах.
Допомогти так просто хоч комусь,
І в когось сірий день стане яскравим.
Або хоч поцікавитись, як справи
У мами. Як там батько? Як дідусь?
Так просто не зважати на все зле,
Радіти сонцю, вітру, літу, морю,
Не піддаватись сумнівам чи горю,
Бо за падінням завжди буде злет.
Так просто бути прикладом для всіх,
Не забувати про своє коріння,
Тримати чисті розум і сумління,
І не збивати щастя людське з ніг.
Очі
Облиш слова. За тебе кажуть очі:
Великі, гарні, щирі і ясні,
А їх слова, правдиві та пророчі,
Щоночі чув я навіть уві сні.
Облиш слова. Поглянь мені у вічі.
Твій погляд дійсно створює дива:
З тобою щастя виростає вдвічі,
І радість також множиться на два.
Не треба слів, і не порушуй тишу.
В таких моментах голос все псує.
Твій погляд все розкаже і напише
Про щастя, яке відтепер – моє.
Не треба слів. Лиш погляд, очі,
й знову
Я в них втону, не гаючи часу.
Так і знаходять долі спільну мову,
Закохані у вранішню росу.
Мало
Так мало слів, які зігріють душу.
Так мало тих, з ким зараз я дружу.
Одним і тим же шляхом йти я мушу,
Обачно оминаючи межу.
Так мало фраз шептали її губи.
Так мало коливань і почуттів.
Романтик милий за добу став грубим,
Хоча, навряд чи він цього хотів.
Так мало мрій, які більш-менш досяжні,
Але й до них дві сотні перепон.
Вину одразу визнають присяжні,
Якщо любов поставити на кон.
Так рідко котяться від щастя сльози,
Так часто рідні враз стають чужі.
Так мало і поезії, і прози,
Яка б хоч щось залишила в душі.
Давай перейдемо на «ти»
Давай перейдемо на «ти»?
Давно ми вже більше, ніж друзі,
А я б не хотів у напрузі
Чекати прихід самоти.
Давай перейдемо на «ти»?
На Ви – уже якось незвично,
Та й нам залишився, фактично
Лише один крок до мети.
Давай перейдемо на «ти»?
Заскочимо разом на потяг,
Забувши всі речі і одяг.
Збудуємо нові мости.
Давай перейдемо на «ти»?
Без всяких «мабуть» чи «можливо»,
Єдине, що зараз важливо –
Від цілого світу втекти.
Давай перейдемо на «ти»…
Не залиш, не покинь,
не дозволь
Не залиш мене там, звідки всі повтікають
відразу.
Прослідкуй, щоб ніколи й ніде я
не дав слабину.
Ти лише підійди, і скажи, що назавжди
ми разом,
І я виграю цей поєдинок, а, може, й війну.
Не покинь мене там, де залишаться
тільки капкани,
Я їх всі обійду, якщо ти нас вперед
поведеш.
І загояться всі, навіть самі
загострені рани,
Тільки ти. Тільки я. І ніяких кордонів
і меж.
Не дозволь, щоб душа моя стала
черства і холодна,
Зігрій словом і тілом, як тільки-но я
попрошу.
Моя ціль – малювати яскраві
життєві полотна,
А не сотні чи тисячі звичних рекламних
брошур.
Сергій Завалко
