«Апокрифи осені» - найновіша збірочка нашого земляка, яка нещодавно вийшла друком в Кіровоградському, точніше – тепер уже в Кропивницькому Центрально-Українському видавництві. Як говориться в передмові до збірки: «Запропоновані автором апокрифи сприймаються як зворушливий і величний гімн осені. Як і в попередніх книжках, його вірші позначені глибоким ліризмом, філософським змістом та щирою любов’ю до рідної природи».
Від себе ж додамо, що Григорій Васильович продовжує вражати своїх прихильників неймовірною образністю і доволі несподіваною, але завжди влучною і логічною метафоричністю, розмаїттям символів і порівнянь. Втім, найкраще про поезію Ліщенюка завжди говорять самі його поетичні рядки. Тож – читайте і насолоджуйтесь.

Григорій Ліщенюк
Апокрифи осені

На мокрому листкові вкотре нині
Апокрифи дерев читаю я.
Гойдаються вервечки журавлині,
Женуть вітри птахів аж за моря.

Сьогодні знов поспівчуваю клену
І для його рудої голови,
Перепишу у Біблію зелену
Біль хризантем і жовтий сум трави.

* * *

Відсміявся серпень золотавий,
Відзвеніли роси молоді.
І цвіркун вже не тривожить трави
Звечора й до ранку, як тоді.

Перетліли квіти на покосі,
Скинувши пелюстки до землі.
В плахту неба загорнула осінь
Сині вільхи на краю ріллі.

І вітрисько, захмелілий наче,
В очереті, що біля ріки,
Цілу ніч сьогодні гірко плаче,
Рве пташині душі на шматки.

* * *

Зриває вітер з клена мокру мідь,
У вікна б’ється, мов несамовитий.
Напевно, ви сюди уже не йдіть,
Тут більше вам нема чого робити.

Гірчавий смуток літо поборов,
Осінні ночі, мов мерці холодні.
В моїй хатині непривітно знов,
Папір строфи цурається сьогодні.

* * *

Цей жовтий цвіт гарячий, аж пече,
Вже перегіркло полином повітря.
Торкає вечір клена за плече,
Порізавшись об гостре лезо вітру.

Ховаються птахи удалині
За сизою, холодною імлою.
Короткий день горить, мов на вогні,
І до зими подати вже рукою.

Бреду по листі просто навмання,
В яру кричить сорока вередлива.
Я нині вранці загубив коня,
Лише трави руда зосталась грива.

* * *

Сині очі слив
Задивились вдаль.
Вересень розлив
За вікном печаль.

Зойкнула сова,
Чути дзвін підків,
Вкрилась голова
Інеєм років.

* * *

Ах, ночі жовтоокі, вересневі
(Чи, може, це наснилося мені).
Сріблястий місяць в річку кинув невід
І загойдався аж на мілині.

Листок вербовий впав на чисту воду,
Йому сьогодні холодно, мабуть.
Старезний дуб хворіє на негоду,
Сумні думки заснути не дають.

Вітри ламають поріділі віти,
З туману осінь мороки снує.
За те, щоб повернутися у літо
Віддав би все, що тільки в нього є.

* * *

Безлистих лип холодну золотінь,
Жене кудись вітрисько босоногий,
І сонний ранок ловить сіру тінь
Лапатих вільх, що мерзнуть край дороги.

П’янка роса стікає з їхніх віт,
Будяк іржавий тулиться до тину.
І захмелілий клен біля воріт
Останню пропиває сорочину.

* * *

Ідуть дощі холодні та рясні,
Малює вечір дивні панорами.
І їде жовтень на баскім коні,
У листопад з холодними вітрами.

Прогіркла полинами далина,
Журливий сад скидає позолоту.
Ночам немає ні кінця, ні дна,
Їх, ніби осінь втоптує в болото.

На зорях марно буду ворожить
(Сумні думки до ранку колобродять).
Зігрівся би, та тільки де, скажіть?
Коли у душу зашпори заходять.

* * *

Вересень золотолистий
Скошеним лугом іде,
Ранки фарбує барвисто,
Тишу з туману пряде.

В небі ключі журавлині.
Гіркне у чаші вино.
Знову наснилася нині
Осінь, забута давно.

* * *

На морозі гинуть жовтоцвіти,
Падає з дерев остання мідь.
Спогад, що залишився від літа
Вже не може більше обігріть.

Скільки їх лягло на цьому полі,
Зацвіли і буйно розрослись.
Скільки суму і людського болю
Довелося звідати колись.

Їм нічого нині вже не треба,
На порозі сивої зими.
Тільки б помолитися до неба,
Тільки б їх не забували ми.

* * *

Синь аж занадто густа,
Вітер - сп’янілий гульвіса.
Зранку цілує в уста
Жовту берізку край лісу.

Скільки коханок він мав,
Певно, і сам не полічить.
Тільки б гілок не ламав,
Тільки б душі не калічив.

* * *

Рудоволоса осене моя,
Пожовкли трави і зів’яли квіти.
Давно не чути пісні солов’я,
І за моря втекло зелене літо.

Дерев скелети пізньої пори,
Гілки колючі рвуть вітри на клоччя.
Ти тільки зупинися і замри,
Послухай, що листок сказати хоче.

До ниточки промок і весь тремтить,
Останні сили тануть по краплині.
Йому зосталось жити тільки мить,
Але яка вона солодка нині!

* * *

Ходить з вітрами жовтень,
Листя в саду зриває.
Місяць лимоном жовтим
Котиться понад краєм.

В сірій дріма свитині
Сич на дуплявій сливі.
Тільки й зостались нині
Спогади сиві, сиві.

* * *

Вже золотіють листя і трава,
Птахи летіть до вирію повинні.
Ще зранку нині вітер видува
Мінорне соло на очеретині.

Малий метелик в крапельці роси
Барвисті крила цілий день купає.
Такі печальні в небі голоси,
Що плакав би, та тільки сліз немає.

Давно у річці вистигла вода,
Тополя самотіє майже гола.
Що мерзне тіло - це ще не біда,
Аби твоя душа не захолола.

* * *

Стара хатино, снишся ти мені,
Тебе собі забути не дозволю.
У пам’яті моїй, на самім дні,
Зостався присмак гіркоти і болю.

Ні вікон, ні дверей, схилився дах -
Це все, що називаю досі раєм.
Ночами в хащах тужить сірий птах,
Так болісно, що жити сил немає.

* * *

Терпке вино із ягід горобин
На полину гірчавому настою.
Не відаю і сам, з яких причин
Я вкотре поспішаю за тобою.

Моя красуне, у вінку з листків
Старого клена, що всихає нині.
Ах, як багато вже його років
Сховала Вічність у своїй торбині.

Остання хризантема, край вікна,
В дощах пелюстки нині знов полоще.
Краса її змарніла і сумна,
Але вона для мене найдорожча.